Глава 5

Іван Чередниченко повернувся додому після третіх півнів. На шию радісно кинувся Миколка, який дуже скучив за татком.

— Тату, а де гостинець? Я себе гарно поводив, і за сестричкою дивився поки мама ходила до тітки Марини.

— А де ж мама, синку? — оглянув оком кімнату, заодно витягуючи з мішка подарунки синові. Тут були і пряники медові, і півник, і бублики, і навіть глиняний свистунець-коник.

— Спить. Ну, я побіжу гратися? — волошкові очі глянули запитально.

Чоловік опустив сина додолу і далі пройшов по хаті. Заглянув у колиску до Орисі, і відразу відсахнувся. Замісить гарненької доньки на нього дивилося опухле дитя з величезною лисою головою, вибалушеними очима і тонкими губами. Худими павукоподібними руками воно розмазувало по собі слину.

— Жінко! Що вдома сталося, поки мене не було? — гаркнув на всю хату.

Назустріч йому вийшла заспана Одарка у зім’ятій брудній сорочці. Від неї пахло димом багаття, волосся збилося ковтунами.

— Тссс, дитя розбудиш, — навшпиньки підійшла до люльки і підхопила чудовисько на руки, — Орисю, донечко, дивись — татко приїхав і медяничка привіз.

Дитина повернула страхітливу голову до нього і посміхнулася, показавши повний рот довгих гострих зубів. Іван вирвав монстра з рук дружини і тільки-но хотів викинути його за поріг, як Одарка повисла в нього на руці, лементуючи на повний голос:

— Та чи ти з глузду з’їхав, Іванку! Чим тебе на ярмарку обпоєно, що доню власну не впізнаєш!

На жіноче причитання прибігла сусідка Маринка, яка вже встигла причепуритися після нічного оборювання села. Як тільки вона побачила, що на руках тримає сусід, не перестаючи хреститись, присіла на лаву.

— Іване, облиш дружину. Хай йде відпочине, а я тобі все можу пояснити.

Спересердя кинувши шапкою об стіл, Чередниченко рішучим кроком вийшов услід за Мариною, яка точно знає, чому потьмарився розум у його завжди привітної чорнобривої Одарочки.

***

Сусідка швидко переказала події вчорашнього дня, наголосивши, що всі жінки прийшли на оборювання без винятку. І пошепки повідомила, як вони спалили коровицю на багатті, а попіл закопали на перехресті.

— Омелянович зовсім з глузду з’їхав, що дозволив керувати отій навіженій Мотрі, — сухо бовкнув чоловік, — А з дитям, що? Це теж коровиця винна?

— Оце вже не знаю. Однак чула від старих людей про обмінків. Начебто, якщо залишити малу дитину без нагляду, то її вкрадуть мешканці Потайсвіту. Тобто вони кладуть у колиску своє дитя, міняючи на людське.

— Що? Ти в своєму розумі? — скипів Чередниченко.

— Ти ж сам бачив. Невже така кралечка як ваша Орися змогла б за тиждень перетворитися на отаку почвару?

— Де ж мені шукати кохане дитя? — Іван наступав на Маринку, ніби то вона винна в обміні доні, — Хто міг викрасти моє серденько?

— Я цього не знаю. А єдина, хто б міг тобі підсобити — баба Параска, але її вигнали з Калинівки, і тепер вона проживає у сестри в сусідньому селі. Але я тобі не казала, де її можна відшукати.

Чередниченко гірко видихнув і поспішив додому, щоб ще раз глянути на свою родину. Втім дружина так міцно притискала до себе обмінка, що виманити у неї і викинути здавалось марним. Ніби хто ману навів, хтось такий, що хоче навіки занапастити світлу душу його Орисі.