Перетворення

Перетворення

Віра намагалася викинути із голови все сміття і зібратися з думками, проте провалля вже засмоктало її по шию. З-під багнюки виднілися лише ніздрі та очі. Нестрімка течія обмілілої річки повільно несла свою здобич в напрямку пляжу, поступово вбиваючи в ній життя.

Що відчуває людина в останні миті свого життя? Тільки не ота немічна бабця, що тижнями чекає на стару з косою на передсмертному одрі. Ні-ні, що відчувають юнак чи юнка перед тим, як трагічно загинути? Віра була певна, що то безликий страх і більше нічого. Та й саме це відчувала зараз - панічний страх болю і мук, які передують смерті. 

Тепла куртка, черевики та наплічник тягнули дівчину на дно. 

У фільмах людина, що тоне, борсається у воді руками й ногами, щораз виринає, робить ковтки повітря і навіть кличе на допомогу. Реальність виявилася вкрай відмінною. Віра просто пішла на дно, вдихаючи воду замість повітря. Запекло в носі, в горлі та в легенях. Картинки з життя не пролетіли в уяві. Місця думкам не залишилося в мозку, він виявився навіть не спроможним дати тілу сигнал затримати дихання.

Раптом відбувся спалах і тіло стало невагомим. Ані важкі мокрі черевики, ані решта вбрання більше не тянули на дно. Легені наповнились повітрям. Тахікардія змінилася рівним та спокійним серцебиттям. Погляд чітко зафіксував найсправжнісіньку веселку прямо над головою. Щось загуло, в вухах пронизливо запищало, а за мить все стихло. 

Віра отямилася лежачи на вологій землі. Перед тим, як розплющити очі, в голові, змінюючи одна одну, попливли картинки. Ось її коханий сідає за роботу. Він покерист, тому іноді проводить за комп'ютером мало не добу поспіль, маючи  лише раз на годину 5 хвилин відпочинку. Ось вона, біла ворона, як для їхнього селища, хоче піти до річки в пошуках натхнення для нового вірша. 

До залізничного мосту?! Сама!? Я забороняю! - напівжартома кричить через кімнату Юрко, щоб вона почула й в коридорі. 

Піду в ліс! - збрехала й зачинила за собою двері.

Не могла не прийти. Тут він уперше поцілував її, вперше торкнувся грудей. Тут вони прощалися наче на віки, щоб потім, подолавши всі життєві перипетії, зустрітися знову. 

Тут було атмосферно і страшно. Темна вода хлюпала-шепотіла прокляття навздогін всім, хто переправлявся мостом. Саме за цим страхом і прийшла Віра. Сіла на дерев'яні дошки, які і слугували переправою для людей, ноги опустила вниз, адже до води було з десяток метрів. Дістала з наплічника записник та ручку. Писати на папері отут, на природі, не менше як за пів кілометра від дороги, де трапляються люди, значно приємніше, ніж вдома за ноутбуком. Наплічник одягнула назад - в спину тепліше буде, надворі ж бо осінь. Хоч і рання, але прохолодна.

Дерева були вбрані вишукано і дорого. Коштовне золотаве листя грозилося з кожним поривом вітерцю полетіти геть. Було тихо і моторошно, по спині пробіглися мурашині стада, збуджуючи уяву страхітливими образами, що от-от матеріалізуються і виринуть з темної води.

Саме те, що треба! - вигукнула вниз, до води і в голові одразу ж почали народжуватися рими.

 Не встигла Віра записати кілька рядків, як зненацька здійнявся сильний вітер. Вирвав з рук папір та ручку. Чорна вода під мостом зашипіла, мов гадюка. Здалеку почувся шум наближення потяга. Віра була певна, що пасажирських рейсів зараз немає, адже наперед подивилася розклад в інтернеті. Та й що там дивитися, всі в селищі знали коли поїзд прибуває на їхню станцію.

Напевне вантажний, - подумала. 

Розминатися з потягом на мосту аж ніяк не хотілося, адже ширина дерев'яної доріжки сягала не більше 50 см. Зліва від неї були металеві поручні, а справа - колія. І хоч цей міст не був призначений для пішоходів,  жителі сусідніх сіл частенько зрізали так собі дорогу до райцентру.

Шум потяга невпинно наближався. Треба було дістатися суші, поки він ще не застав її тут, над водою, перелякану й розгублену. Та Віра не встигла навіть вирішити в який бік кинутись, як перший вагон вже влетів на дерев'яний залізничний міст.

Жінка припала грудьми до металевих поручнів, схопилася за холодний метал тремтячими пальцями. В спину штурхнув сильний потік повітря, міст гойднувся, почувся скрип металу, тіло чомусь подалося вперед.

В цьому клубку шуму, руху та страху Віра відчула себе безпорадною комашкою, яка намагається вижити посеред бурі, схопившись лапками за тоненьку гілочку. Розплющити очі не посміла навіть тоді, коли все єство охопив жах вільного падіння. 

                                          ***

Отямившись, Віра мала в собі лише одне - образ веселки. Барви того дива, що врятувало її, наситили все тіло. Відчуття ейфорії не покидало доти, доки його не переважив холод.

Перед очима постало віття дерев та кущів. Жінка лежала у вологій траві на давно забутій лісовій стежині. Трішки оговтавшись і піднявшись на ноги, Віра швидко зметикувала де опинилась. Вона вже бувала в цій місцині разом із Юрком. Це було поблизу залізничного мосту, вниз від штучного насипу, побудованого для колії.

Одяг був мокрий, брудний, важкий і страшенно холодний. Хотілося додому в теплий душ. Але здогадка болюче млоїла під грудьми. Міст, річка, падіння, веселка, порятунок… Це все насправді, а отже Віра змінилася.

Коли почалися перетворення в їхньомі містечку достеменно ніхто не знав. Але факт лишався фактом, ніхто з випадкових потопельників ніколи не тонув у їхній річці. До всіх, кого в воді застала біда, являлася веселка. Так-так, звичайнісінька веселка, така як в небі після дощу. А потім люди, живі й здорові, опинялися десь поблизу невідомим чином і нічого не пам’ятали. Все б наче чудово, якби не одне “але”, від якого зараз завмирало Вірине серце.