Розділ перший

Дивно.

Ну гаразд, у мене малувато досвіду, що судити. Наскільки я знаю, мені шістнадцять, я не якась там розумово неповноцінна і не просиділа в шафі під замком від народження, але після обнуління так буває. Попередній досвід стирається.

Потрібен час, щоб усе перестало бути вперше. Перші слова, перші кроки, перший павук на стіні, перший забитий палець на нозі. Ну, ви зрозуміли: вперше все.

Можливо, сьогодні все видається дивним і незвіданим саме з цієї причини.

Але я, кусаючи нігті, сиджу тут в очікуванні на маму, тата й Емі, які заберуть мене з лікарні додому, а сама й не знаю, хто вони такі. Не знаю, де моя домівка. Не знаю нічого.

І як це може бути не... дивно?

Дз-з-з: легенька вібрація «Лево» на зап'ястку – це попередження. Опускаю очі: рівень знизився до 4,4 – рухається явно не в той бік на шкалі задоволення. Отож я беру собі шматочок шоколаду і, смакуючи ним, спостерігаю, як показник поступово підвищується.

— Ще трохи таких нервів – і погладшаєш.

Я аж підскакую.

У дверному прорізі стоїть лікарка Лайсендер. Висока, струнка, у білому халаті. Темне волосся гладко зачесане і стягнуте на потилиці. Товсті окуляри. Вона завжди з'являється нечутно: «ковзає як привид», позаочі перешіптуються про неї люди, – і неначе заздалегідь знає, у кого показник от-от провалиться в червону зону. Однак Лайсендер дуже відрізняється від медсестер, які здатні витягнути тебе самими обіймами. Її точно не назвеш милою.

— Час, Кайло. Ходімо.

— А це обов'язково? Не можна мені лишитися?

Вона хитає головою. В очах спалахує нетерплячість, мовляв: «Я вже це мільйон разів чула». Ну, принаймі 19.417 разів, адже мій номер на «Лево» – 19.418.

— Ні. Сама знаєш, що це неможливо. Слід звільнити палату для наступних. Ходімо.

Розвернувшись, лікарка виходить за поріг. І я, схопивши сумку, рушаю за нею. В сумці всі мої речі, але вона не важка.

Перш ніж зачинити двері, я озираюся: мої чотири стіни. Дві подушки, одна ковдра. Шафа. Раковина зі щербинкою з правого боку – єдине, що відрізняє мою палату від нескінченного ряду боксів на нашому поверсі й на інших поверхах. Це перше, що я пам'ятаю.

Дев'ять місяців цим обмежувався мій усесвіт. Цією палатою, кабінетом лікарки Лайсендер, спортзалом і школою для таких, як я, розташованою на поверх нижче.

Дз-з-з: цього разу вібрація наполегливіше, вона трусить руку, вимагаючи уваги. Показник на «Лево» знизився до 4,1.

Занадто низько.

Лікарка Лайсендер обертається, стиха цокаючи язиком. Нахиляється до мене, щоб наші очі опинилися на одному рівні, кладе мені долоню на щоку. Знову щось відбувається вперше.

— Ну справді, все буде гаразд. І на початках ми з тобою зустрічатимемося що два тижні.

Вона усміхається. Нечасто вона розтягує вуста, показуючи зуби, і від усмішки вона ніяковіє, наче гадки не маючи, як та усмішка туди потрапила і що з нею далі робити. Я здивована  настільки, що одразу забуваю всі свої страхи, і показник починає виповзати з червоної зони.

Лікарка киває і, випроставшись, рушає коридором до ліфта.

Мовчки ми спускаємось з десятого поверху на перший, а потім, перетнувши короткий коридор, підходимо до дверей. З очевидних причин я тут ще не бувала. Над дверима табличка «ОВ»: «Оформлення і виписка». Щойно вийдеш за ці двері, сюди вже вороття немає.

— Уперед, – каже лікарка.

Повагавшись, я прочиняю двері. Обертаюся, щоб попрощатися, або попросити її не кидати мене, або те і те водночас, але вона вже зникає в ліфті, майнувши білим халатом і темним волоссям.

У мене калатає серце, я роблю кілька вдихів, щоразу рахуючи до десяти, як нас учили, поки серцебиття починає стишуватись; а потім, випроставши плечі, відчиняю двері навстіж. За порогом починається довге приміщення з дверима в дальньому кінці та пластиковими стільцями вздовж однієї стіни: там сидять ще двоє обнулених, а перед ними на підлозі стоять такі самі спортивні сумки, як у мене. Я їх упізнаю: ми бачились на уроках, от тільки я тут пробула значно довше. Як і мене, їх перевдягнули з блакитних бавовняних комбінезонів, які ми всі тут носимо, у справжні джинси. Це також свого роду однострій? Обнулені усміхаються, радіючи, що нарешті зможуть забратися з лікарні до своїх рідних.

І байдуже, що вони з тими рідними й не знайомі.

Медсестра, яка сидить за стійкою реєстрації під протилежною стіною, зводить очі. Я стою у дверях, так і не наважуючись їх зачинити. Легенько хмурячись, вона жестом підкликає мене.

— Ходи сюди. Ти Кайла? Спершу маєш відмітитись в мене, а потім уже виписатися, – каже вона, широко всміхаючись.

Я змушую себе підійти до стійки реєстрації; щойно двері за спиною зі свистом зачиняються, «Лево» вібрує. Медсестра, схопивши мене за руку, вдивляється у прилад, а той вібрує ще дужче: 3,9. Похитавши головою, вона міцно стискає мою руку й заганяє мені в плече шприц.

— Що це? – питаю я, відсунушись і потираючи руку, хоча насправді я й сама здогадалася.

— Те, що підтримає твій рівень, поки ми не скинемо відповідальність за тебе на когось іншого. Іди посидь, тебе викличуть.

У мене вирує в животі. Я сідаю. Двоє сусідів витріщаються на мене. Відчуваю, як у вени вливається «сироватка щастя», знімаючи напругу, та хоча показник «Лево» повільно підвищується до 5, думок моїх нічим не зупинити. 

Що як я не сподобаюся рідним? Навіть коли я дуже-дуже стараюся (а я, щиро кажучи, стараюсь не завжди), люди рідко відчувають до мене прихильність. Вони, точно як лікарка Лайсендер, починають дратуватися, коли я роблю чи кажу не те, що від мене очікується.

А що як рідні не сподобаються мені? Я ж бо знаю тільки їхні імена. Маю тільки їхні світлини, що висіли в рамочці. Девід, Сандра й Емі Дейвіси: тато, мама і старша сестра. На камеру вони приязно усміхаються, але хтозна, які вони насправді?

Хоча, зрештою, це не має значення: хай ким вони виявляються, а я маю їм сподобатись.

Мені не можна провалитися.