Розділ другий

«Оформлення» не забирає багато часу. Мене оглядають, фотографують, знімають відбитки пальців і зважують.

Виявляється, що якраз «Виписка» – це складніше. Дорогою медсестра пояснює, що я маю привітатися з мамою і татом, а потім ми з ними підпишемо папери на засвідчення того, що ми тепер – одна велика дружна родина, яка житиме довго і щасливо. І, певна річ, у мене одразу виникають сумніви: а що як вони, лиш поглянувши на мене, відмовляться підписати папери? Тоді що?

— Ану випростайся! І всміхайся, – сичить медсестра, штовхаючи мене в двері.

Я тут-таки чіпляю на обличчя широку усмішку, переконана, що вона не перетворить мене з нещасної боягузки на щасливе янголятко – радше на недоумка.

Я зупиняюся на порозі: Ось і вони. Майже очікую побачити їх у таких самих позах, як на світлині, й у тому самому одязі, наче вони – ляльки. Але вони всі троє іншому вбранні й стоять не так, і коли мені в очі водночас впадають різні деталі, їх виявляється так багато, що я почуваюся приголомшеною, і, навіть попри «сироватку щастя» у венах, емоційний рівень от-от стрибне в червону зону. У вухах бринить знудьгований голос учительки, який знову і знову повторює одні й ті самі слова, так наче вона стоїть поряд зі мною: «Все по черзі, Кайло, все по черзі».

Зосередившись на очах, я лишаю решту деталей на потім. У тата очі сірі, непроникні очі, стримані; у мами – м'які, світло-карі, з крапочками: нетерплячі очі, які нагадують мені лікарку Лейсендер, бо ніколи й нічого не проґавлять. А ось і сестра: великі темні очі, майже чорні, з цікавістю позирають на мене з обличчя, шкіра на якому світиться, як шоколадний оксамид. Коли мені декілька тижнів тому прислали світлину, я запитала, чому Емі зовсім не така, як ми з батьками, й отримала гостру відповідь, що раса не має значення і що у нашій славній Центральній коаліції ніхто більше не звертає уваги на такі речі й не коментує їх. Але як це можна не помічати?

Усі троє сидять за столом, а навпроти них – якийсь чоловік. Усі очі спрямовані на мене, але нічого не говорить. Відчуваю, як усмішка моя стає дедалі неприроднішою: мертвий оскал дохлої тварини, приклеєний мені до обличчя.

І тут тато підскакує зі стільця.

— Кайло, ласкаво просимо до нашої родини.

Усміхаючись, він бере мене за руку, цілує в щоку, і мене торкається шорстка щетина. Усмішка в нього тепла і справжня.

А потім до мене підходять і мама з Емі, й усі троє вивищуються наді мною: я-бо на зріст – п'ять футів з капелюхом. Емі бере мене попід руку, гладить по волоссю.

— Який чудовий колір – наче шовкові кукурудзяні ниточки. А яке м'яке.

І тоді мама також усміхається, але її усмішка більше нагадує мою.

Чоловік за столом відкашлюється, перекладаючи папери.

— Підпишіться, будь ласка.

Мама з татом підписуються там, де він указує, а потім тато передає ручку мені.

— Підпиши отут, Кайло, – каже чоловік, указуючи на порожній рядок у кінці довгого документу; під рядком надруковано: «Кайла Дейвіс».

— Що це? – вихоплюється в мене, перш ніж у голові зринає настанова лікарки Лейсендер: «Нічого не кажи, не подумавши».

Чоловік за столом зводить брови, і на його обличчі пролітає подив, який змінюється роздратуванням.

— Стандартна виписка у зв'язку з закінченням призначеного лікування до винесення зовнішнього присуду. Підписуй.

— А можна спершу прочитати? – питаю я: мене штовхає на це упертість, хоча голос у підсвідомості шепоче: «Не варто».

Примружившись, він зітхає.

— Так. Можна. Люди, приготуйтеся чекати, поки міс Дейвіс реалізовує своє законне право.

Я швидко гортаю документ, який розривається перед очима, й у мене знову починає калатати серце.

Тато опускає руку мені на плече, і я озираюся.

— Усе гаразд, Кайло. Підписуй, – каже він з мирним, заспокійливим виразом на обличчі; відсьогодні я маю слухатися його і маму. І мені одразу пригадується, як минулого тижня медсестра терпляче мені пояснювала, що це також прописано в угоді.

Почервонівши, я підписую: «Кайла Дейвіс». Я вже більше не просто Кайла: декілька місяців тому, коли я щойно розплющила очі тут, у лікарні, це ім'я обрала для мене адміністратора на честь своєї тітки, в якої були зелені очі, як у мене. Тепер у мене є і прізвище, бо я стала частиною цієї родини. Це також десь записано в угоді.

— Дай-но я понесу, – каже тато, піднімаючи мою сумку.

Емі бере мене попід руку, й ми виходимо в останні двері. 

Раз – і позаду лишається все, що я знала у своєму житті.

Поки ми кружляємо під лікарнею, намагаючись виїхати зі стоянки, мама з татом роздивляються мене у дзеркальце заднього огляду. Що ж, не можу їм нічого закинути: я також їх роздивляюся.

Мабуть, вони дивуються, як це їм дісталися настільки різні доньки, і йдеться зовсім не про колір шкіри, на який я взагалі не повинна звертати увагу.

Емі сидить поряд зі мною на задньому сидінні: висока, пишногруда, на три роки старша за мене – їй дев'ятнадцять. А я маленька, худенька, з тоненьким білявим волоссям; у Емі ж волосся темне, густе, важке. Вона «о-го-го», як висловився один з медбратів про медсестричку, яка йому подобалась. А я...

Подумки я підшукую слово на позначення повної протилежності Емі, але не знаходжу. Можливо, це вже достатня відповідь. Я – чиста сторінка, і тому зовсім не цікава.

Емі вбрана у вільну червону візерунчасту сукню на довгий рукав; сестра підтягує один рукав, показуючи мені  свій «Лево». Від подиву я викочую очі: отже, вона також обнулена! У неї «Лево» старшої моделі, товстий і масивний, а в мене – маленький циферблат на тоненькому золотому ланцюжку, сходи на годинник чи на браслет, тільки нікого цим не обдуриш.

— Я така щаслива, що ти стала моєю сестрою, – каже Емі цілком щиро, адже на її приладі вискакують великі цифри 6,3.

Ми під'їжджаємо до воріт, біля яких є охорона. Один з вартових підходить до машини, а інші спостерігають крізь шибку. Тато тисне на кнопки, й у машині відчиняються всі вікна й багажник.