Глава 4

POV Дана

- Міледі, ви вже встали?

"Невже я знову відрубалася? Не бути мені космонавтом..."

Дівчина, мабуть прислуга, тихо зайшла до кімнати. Вона була вбрана в скромний одяг, з під якого виглядали босі ноги. Щось в її зовнішності її відрізняло від решти створінь в цьому моторошному місці. У неї був невиразний, порожній погляд, в якому, час від часу спалахували іскри, ніби вона прокидалася від сну. В неї були тендітні, але сильні руки, які спритно розставляли сніданок. Точно! Я зрозуміла, що з нею не так! Вона була людиною!

- Ви прокинулися? - знову мовила вона і насупилася, змірявши незрозумілим поглядом. Мабуть, в мене був хаос на голові, до того ж, я була закутана в покривало, як в кокон. - Ви занадто довго спите, вас уже зачекалися. Ось випийте. Це заспокоїть.

"Ніби все, що відбувається довкола є нормальним. Це адекватна реакція, на хвилинку!" 

Піднявшись на лікті, надсьорбнула гірку суміш на кшталт часникової жижи і блювотиння.

- Напій буде з'являтися ось тут, - жівчина вказала жестом руки на стіл, - кожен ранок. Не забувайте його пити.

- А якщо забуду?

- До вечора впадете в стан близький до коми. Бажаєте?

Я похитала головою, внутрішньо поїжачившись.

- Тоді не забувайте.

Вже навіть не хочеться скандалити, мабуть, доведеться тільки смиренно плавати по течії, пасивно спостерігаючи за подіями і створіннями.  

- Можна дещо спитати, - обережно спитала я, трішки визирнувши з-під покривала. Дещо так і крутилося на язику. - Ти часом не людина? Виглядаєш... нормально. На відміну від решти.

- Нормально, - хмикнула вона, не перестаючи вдягати мене і зачісувати. - Для них я вигнанець. Та я не скаржуся.

- Скажи, - тихо прошепотіла я, озираючись, - а як тебе сюди занесло? Ти як хочеш, а мені, бажано, звідси вибратися.

 - Моя мати, так би мовити, ще немовлятком викинула мене в океан, так як я була не бажаною дитиною і першим в сім'ї мав би бути хлопчик. Якраз тоді повз пропливав один із слуг Його імператорської величності і вирішив змилосердитися наді мною, і забрав до себе, не давши померти від нестачі кисню та сильного тиску, а врятував, давши в майбутньому роботу прислуги. Та я ні про що не шкодую. Хіба тут вам не подобається? - раптово запитала вона, прямо подивившись у вічі.

- Я би так не сказала, - тихо та трішки невпевнено мовила я, але мене перебили:

-  Хіба цей світ не кращий за земний, де за декілька років на вулицях через машини вже ніде буде й ногою ступити. Де без протигаза скоро вже й надвір не вийдеш! Де доведеться їсти генетично модифіковані помідори й м'ясо генетично модифікованих свиней. Одним словом, у світ, який зрештою піде прахом від атомної катастрофи чи від природніх катаклізм?

- Звідки ти це знаєш? - я зацікавлено присунулася, заглядаючи в її обличчя, але воно знову набуло непорушного вигляду. Мимолітна пелена ненависті до Землі вже зникла з її очей. Цікаво, вони також мають телевізори чи інтернет і спостерігають за Землею, як ми дивимося про підводний світ по "діскавері"? Я думаю, що як би вона ревно не ненавиділа земних створінь, то в глибині душі вона все одно тужить за своєю справжньою домівкою.

Запала мовчанка, тому я оглянулася довкола, вивчаючи приміщення. За вікном гудів хор різних звуків істот, мабуть жителів цієї місцини. Якби я не була змучена всіма пережитими подіями, то мабуть скоріше б прокинулася.

- Доведеться трішки потерпіти, - сказала дівчина, ніби читаючи мої думки. - Вони занато збуджені прибуттям довгоочікуваної гості. Його Величності також не терпиться Вас побачити.

- Вони на мене чекали? Звідки вони про мене знають?

- Дорослі й малі змалечку знають древню легенду про повелительку Аріанду із Полум'яного Озера, від котрої, навіть при згадці, мороз по шкірі, - вона зтишила голос і мовила: - Кажуть, що вона була на половину богинею та на половину людиною. Та, незважаючи на те, що вона була не чистокровною, її все одно боялися навіть згадувати, гадали, що її ім'я накличе прокляття, наскільки вона була кровожерливою і спраглою до війн.

Я присвиснула від здивування. Значить, вона тут всіх тримала за одне місце? Цікаво, як би вона виглядала...

 Дівчина продовжила історію:

- Так от, одного разу туди навідався Зухвес, син одного із Верховних богів - Еліеса, чим сильно прогнівив батька, тому що підняв шум і тривогу в Залі Проклятої Затоки, - вона запнулася на хвилинку, несхвалено подивившись, на моє позіхання, а потім додала:

- Полум'яне Озеро - місце не для кожного. Розумієте, туди ніхто не потурався, оскільки знали, що там живе якісь незнані істоти, котрі "проковтують" прибулих гостей і не відпускають назад. Всі боялися того місця, хоча і в цій імперії вистачає своєї нечисті.

Я розуміюче закивала, прискорюючи діалог:

- То чим все завершилося? Чим це стосується мене?

- Так от, - поважно вона продовжила, - через 3000 днів прибув блудний син додому, цілий та неушкоджений, та ще з новиною, що збирається побратися із самою повелителькою Аріандою.

В мене від здивування відпала щелепа. Я присіла на м'яке ложе, вже уважніче слухаючи далі.

- Після новини батько розлютився настільки, що відрікся від сина, і проголосив на весь народ, що доки від живий, то не має бажання його бачити. Через багато тисячоліть, коли старий нарешті помер, Зухвес нарешті зумів безпечно прибути додому, і привіз немовлятко, яке було прекраснішим за будь-які квіти та світило яскравіше за земне сонце. Всі були зачаровані ним, й приносили дари й коштовності, щоб показати шану новоприбулим. Всі не помічали, але мабуть відчували, що з появленням немовляти життя ставало кращим. Коли дитя сміялося, то сльози від сміху ставали коштовними перлинами.

- Хіба перлини є чимось особливими для створінь підводного світу? - я спитала, здивувавшись. 

- Не кожна коштовність має велике для нас значення. Ці перлини були наповненні магічною силою, допомагали заповнити резерв магії в Сховищі. Вони були дуже дорогоцінні. Єдині перли, котрі заповнювали весь цей час резерв, то добували Верховні боги за допомогою своєї могутньої магії, але це все дуже складно і втомливо.