Глава 15. Висадка троянд

Машину Дена Христина побачила у вікно. Вона як раз перегортала сторінку в книжці і випадково підняла погляд. Тієї ж самої миті побачила автівку. Серце прискорило свій біг, а щоки запалали. Дівчина відклала книжку, підійшла до вікна і крізь тонку фіранку поглянула на машину, двері якої відчинилися і з’явився Ден.

«О, господи, — промайнуло в Христини. — Це дійсно він». Серце закалатало з такою швидкістю, що дівчині прийшлося прикласти руку до грудей, щоб трохи заспокоїтися. А в голові вже проносилося безліч думок: «Чому він приїхав? Може він хотів мене бачити? Він сумував? А що він думає про мене? А він взагалі думає про мене? Згадує мене?»

Цей потік запитань перервав Ден, постукавши в двері. Христина миттю відчинила.

— Чому ти не готова? — запитав Ден.

— Не готова до чого? — здивувалася Христина.

— Ти збиралася сьогодні на кладовище?

— Виглядає як ду-ууже романтичне побачення, — посміхнулася Христина.

Ден уважно поглянув на дівчину і посміхнувся:

— Могло б бути побаченням, — холодно промовив він. — Але я не запрошую на побачення наречених батька і не влаштовую романтичні зустрічі на кладовищі. Мені переказали, що тобі треба допомогти посадити троянди.

Ці слова мов крижана вода охолодили дівчину. Вона миттю піддерла підборіддя і промовила:

— Так, ми з Сергієм хотіли посадити троянди на могилах моєї матері і його дружини… Але тобі немає чого хвилюватися. Я висаджу квіти із ним.

— Жанет сказала, що троянди треба саджати саме зараз, — настоював Ден.

— Ну взагалі, вона має рацію, — погодилася Христина. — Інакше троянди підростуть і тоді важче будуть приживатися до нового ґрунту.

— Ну тоді збирайся, — промовив Ден і додав. — Я чекаю на тебе в машині.

Коли він вийшов, Христина поглянула на себе в дзеркало. «Надягну шорти та майку, — промайнуло в неї. — Ці речі підкреслять фігуру і Ден …» Тієї ж миті вона згадала ті холодні слова та крижаний погляд, якими він нагородив її хвилину тому. «А чому я взагалі вирішила, що подобаюсь йому?» —подумала Христина. Вона повернулася до шафи, дістала звідти свій робочий комбінезон і швидко натягла його. Потім легко скрутила волосся в гулю і натягла на голову кепку.

За мить вона стояла поряд з автівкою, а Ден завантажував горщики з трояндами. Всю дорогу вони їхали мовчки. Кілька разів Христина намагалася зав’язати розмову, але кожного разу Ден відповідав сухо, холодно і дуже ввічливо. Нарешті Христина видихнула та, повернув голову до вікна, замовкла.

Також мовчки вони поралися і на кладовищі. Ден поводився ввічливо і занадто холодно. Спостерігаючи таке відношення, Христина остаточно вирішила, що романтичне кохання вона просто нафантазувала собі. Від обурення у неї навіть очі наповнилися сльозами. Та вона швидко вгамувала свої почуття і зайнялася трояндами. Закінчив, дівчина повернулася до Дена. Той мовчки стояв біля могили своєї матері. Христина відступила в бік, намагаючись не заважати.

— Наші матері померли в один рік, — промовив Ден.

— Так, — погодилася Христина. — Моя мама померла через тиждень після твоєї. Смерть сеньйори Ірини завдала їй величезного удару.

Ден здивовано поглянув на Христину.

— Вони були знайомі?

— Так, — знов погодилася дівчина. — Твій батько найняв мою матір, як доглядальницю… Але сеньйора Ірина не любила так казати. Вона завжди звала мою маму компаньйонкою.

— Здається, я пам’ятаю, — промовив Ден. — Батько дійсно найняв жінку, коли мама захворіла…

— Коли стан її здоров’я погіршився, — виправила Христина.

— Ні-і, — заперечив Ден. — Та жінка з’явилася, коли мама захворіла на астму. Я сам бачив її перший приступ. Саме в той час я приїхав до «Перлини».

— Ти помиляєшся, — промовила Христина. — Твоя мама довгі роки хворіла на астму, а коли приступи стали траплятися все частіше і частіше твій батько найняв доглядальницю.

— Ти плутаєш! — розсердився Ден. — Моя мама нічим не хворіла! Це вже тут в неї з’явилася та клята астма!

— Гадаю, тобі краще розпитати про це в батька, — промовила Христина.

— В батька! — хмикнув Ден.

— Ти чомусь ображаєшся на нього? — запитала дівчина.

Ден стояв мовчки, не зводячи погляду з могили матері. Христина вже навіть не чекала на відповідь, коли чоловік промовив:

— Мені було 15 років, коли батько вирішив переїхати до Італії. Я навчався в училищі і мешкав  в гуртожитку. Тому навіть не знав, які рішення приймає батько. Він поставив мене перед фактом, коли квартира, дача, машина були вже продані.

Ден замовк і кілька хвилин стояв нерухомо, а потім зненацька промовив:

— Розумієш, він навіть не став ні з ким радитися. Він просто все продав і вирішив переїхати до Італії. Я і досі не розумію, як можна було все кинути, залишити дітей і переїхати в іншу країну?

— Хіба вони покинули вас? — запитала Христина.

— Ну-у-у, — почав Ден. — Майже покинули. Батько сказав, що ми завжди можемо приїздити до них в «Перлину». І що відтепер наше родинне гніздо буде в Італії. Але для жодного з нас «Перлина» так і не стала рідною… ну крім Аліси… і то лише тому, що вона не пам’ятає іншої домівки. Вона завжди мешкала в хореографічному інтернаті, бо всі вчителі вважали її занадто талановитою танцівницею.

— Я знаю, — промовила Христина. — Твій батько розповідав про це.

— Знаєш, — вів далі Ден. — Я дуже сумував за матір’ю. І злився на себе, що такий прив’язаний до неї... Я пам’ятаю як чекав на неї. Мені виповнювалося 16 років. Я був впевнений, що мама обов’язково приїде і як завжди спече величезний торт, в який вставлять 16 свічок і я буду загадувати бажання, а потім дмухати… Звичайна така мрія хлопчака… Я гадав, що якщо буду гарно навчатися, буду добре поводитися, то мама обов’язково приїде. Натомість вона зателефонувала і поздоровила по телефону. А батько переслав гроші. «Розважся, синку, як годиться» — промовив він. І я розважився. В той день я вперше напився… Вірніше вперше залив свою тугу горілкою…одним словом, я взагалі не пам’ятаю свого 16-річчя.