Глава 17. Альтруїзм заразний

Христина закінчила урок і вийшла з учнями на подвір’я.

— Ви просто найрозумніші діти в цілому світі, — похвалила вона школярів.

І саме в цю мить її погляд зупинився на жінці в яскравому вбранні. Остання спиралася спиною на величезне дерево і, примружив очі, спостерігала за подіями. Христина попрямувала прямісінько до цієї жінки.

— Привіт, Аліса, — привіталася вона.

— Привіт, — почулася відповідь.

Аліса уважно поглянула на Христину, а потім перевела погляд на дітлахів. Деякий час вони стояли мовчки і Христина відчула якусь незручність.

— Я рада, що ти приїхала, — промовила Христина, щоб перервати тишу. — Маєш бажання познайомитися з Тетянкою?

Погляд Аліси миттю відірвався від дітлахів і вп’явся в Христину. Остання навіть здригнулася під цим пронизливим скануванням.

— Та-а-ак, — нарешті протягла Аліса. — Саме задля цього я і приїхала. Покажи мені її… тільки здалеку.

— Добре, — погодилася Христина. — Дивись, он вона.

І вона вказала на невисоку струнку дівчинку, яка майже нічим не відрізнялася від купи дітлахів. Для всіх звичайних людей — не відрізнялася. Але професійне око Аліси вже помітило легкість та граціозність рухів цієї дівчинки. Декілька хвилин вона мовчки спостерігала за Тетянкою, а потім повернулася до Христини.

— Скажи, а навіщо це тобі? — запитала Аліса, намагаючись просвердлити поглядом співрозмовницю.

— Що саме? — здивувалася дівчина.

— Все це! — не витримала Аліса. — Навіщо ти граєшся в школу з дітлахами? Навіщо заохочуєш… цю дівчинку танцювати? Що ти виграєш з цього?

— Хм-м-м, — хмикнула Христина, — знаєш, я не граюся, я хочу допомогти.

— Допомогти в чому? — наполегливо запитала Аліса.

— Дуже часто батьки, — почала дівчина, — які переїжджають до іншої країни, маючи намір поліпшити своє матеріальне становище, навіть не усвідомлюють в яку пастку занурюють своїх дітей. Малі не володіють іноземною мовою, щоб мати змогу навчатися в школі. Тому двері в світ знань перед ними зачиняються. Вони виростають, стають дорослими. І коли перед ними постає питання, куди йти працювати, то вибір в цих дітей невеликий. Ну куди їх візьмуть без освіти?

На мить Христина замовкла і перевела погляд з дітлахів на Алісу. Та дивилася на неї широко розплющеними очима, немов бачила вперше.

— Нікуди не візьмуть, — нарешті промовила Аліса.

— Так, — погодилася Христина. — Це один з тих важливих моментів, про які зазвичай ніхто не говорить. Я відчула це на собі. Знаєш, це досить жахливе відчуття, коли ти усвідомлюєш, що не маєш майбутнього. Тому я почала шукати вихід з цього становища. І знайшла — дистанційна освіта. Навчання відбувається при українській загальноосвітній школі. Ти навчаєшся сам по собі, а кожного року здаєш іспити під контролем спеціальної програми, яка фіксує, щоб ти писав самостійно. Ну а випускні іспити треба складати в Україні. І тоді можна отримати атестат.

— Ти самостійно навчалася по цій програмі? — перепитала Аліса. — І отримала атестат?

— Так, навчалася, — погодилася дівчина. — І майже отримала.

Вона знов замовкла.

— Послухай, — промовила Аліса. — Я розумію, що ти хотіла навчатися. Але ж ти не прагнула стати вчителькою? Навіщо тобі займатися з дітлахами?

— Коли я озирнулася навкруги, то помітили, що таких дітей як я… тобто тих, хто не має змогу навчатися, безліч. — промовила Христина. — Ось тоді я зрозуміла, що повинна розповісти батькам цих дітей про можливість здобути освіту. Кожна дитина повинна мати вибір. Свій власний вибір, а не той, який зробили за неї батьки. Вона повинна сама вирішувати, куди хоче йти навчатися і ким прагне стати. А тому їй вельми потрібна освіта. Щоб в майбутньому вибір залежав тільки від бажань дитини… а не від обставин.

— І ти все це розповідала батькам? — запитала Аліса.

— Так, — посміхнулася Христина. — Спочатку мене сприймали як навіжену, а потім почали прислуховуватися. І деякі батьки зацікавилися моєю пропозицією. Але навчатися самостійно досить важко. В батьків після важкої праці не завжди хватає сил допомагати своїм дітям. Тому я і запропонувала свою допомогу.

— Тому ти створила школу, — підсумувала Аліса.

— Ну школою ми стали пізніше, — посміхнулася Христина. — Спочатку це були навіть не заняття, а пояснення важких тем. А потім.. виникла ідея про школу.

— Ти ж мабуть отримуєш за це гарні гроші? — поцікавилася Аліса.

— Ні-і, — заперечливо похитала головою Христина. — Батьки не мають зайвих коштів, щоб платити за навчання. До того ж їм і так приходиться сплачувати за підручники, освітні програми та можливість навчатися дистанційно.

Аліса здивовано дивилася на Христину.

— Тобто ти займаєшся з цими дітлахами безкоштовно? — перепитала вона. — Тобто цілком альтруїстично…

— Знаєш, коли вони здають іспити, — промовила Христина. — здають їх на відмінно, я відчуваю неймовірне задоволення. Я почуваюся себе найщасливішою вчителькою в світі. І це відчуття дорого коштує… До того ж твій батько дуже допомагає нашій школі і підтримує. Завдяки йому в нас є комп’ютер…

— Зрозуміло, — перервала Аліса. — Цікава ти дівчина…

Вона ще раз уважно поглянула на Христину і перевела погляд на Тетянку.

— Вона гарно рухається, — промовила Аліса. — Якщо з нею позайматися, то… можливо вона й стане танцівницею.

— А ти могла б позайматися… — вирвалося в Христини.

— Я-а-а?! — здивовано перепитала Аліса.

Вона знов втупилася в Христину і її очі звузилися до маленьких щілочок. Кілька хвилин вона мовчки спостерігала, щось обмірковуючи, а потім промовила:

— Знаєш, ще вчора, навіть ще час тому я послала б тебе під три чорти… А зараз, чомусь не можу… навіть з’явилося бажання допомогти тобі… Слухай твій альтруїзм бува не заразний?

Почувши останні слова, Христина розсміялася, а слідом за нею зареготала і Аліса.

— Ну добре, — промовила Аліса. — Пішли знайомитися.