Глава 21. Повернення

Ден натиснув на газ і машина легко понеслася по дорозі. На цьому відрізку можна додати газу, а далі, коли траса почне кружляти над безкрайнім морем, треба сповільнити хід.

Ден покинув Італію три місяці тому. Покинув, бо вдома чекали невідкладні справи. Вірніше, проблеми із журналом, судова тяганина і непорозуміння з Машею. Він знов згадав, як довго намагався зустрітися з цією жінкою. А коли все ж таки зустрівся із нею, то був вельми здивований. Чому він раніше не помічав, як майстерно вона маніпулює ним.

— Денчіку, — лагідно воркувала вона. — Пробач, що раніше не могла зустрітися. Але ти ж знаєш, купа справ… Тим паче, після повернення з Італії… мені складно залишатися працювати в твоєму журналі. Тому я підшукую нову роботу. А на це потрібен час і сили… Я так стомлююся, що просто не знаходила часу на зустріч.

Маша торкнулася куточка ока, немов хотіла струснути невидимі сльози. Ден уважно спостерігав за жінкою, котру нещодавно вважав коханою, і дивувався. Як він міг не бачити, що вона не щира?

— Маша, розкажи мені про ті фотографії із закритої вечірки, — промовив Ден, намагаючись не виходити із себе. — Звідки вони взялися у тебе?

— Любий, — солодко посміхнулася Маша. — Раніше тебе не цікавили подібні питання. Ти просто насолоджувався життям, а всю роботу робила я. А тепер, коли запахло смаленим, ти примчав до мене? І хочеш, щоб я владнала всі питання?

— Я хочу зрозуміти, де ти взяла ті фото? — знов повторив Ден.

Та Маша його навіть не слухала. Занадто довго вона чекала на цей зірковий час. Тепер вона вже не могла стриматися. Слова просто вилітали із глибин її душі:

— Ден, я готова тобі допомогти, — промовила вона. — Я прикрию твою… спину. Але я повинна розуміти, заради кого ризикую! Повір, заради свого боса я більше не поворухну навіть пальцем. Якщо ти хочеш, щоб я витягла тебе з цього лайна, то…

Вона виставила вперед праву руку і поворушила безіменним пальцем.

— Ось тут повинна з’явитися обручка! Досить вже водити мене за ніс!

— Тобто ти пропонуєш обміняти ув’язнення на шлюб? — перепитав Ден.

Маша тут же кивнула головою. Не втримавшись, Ден розреготався.

— Ти не врахувала одну деталь, — промовив Ден. — Згідно твоїх штатних обов’язків, підбором візуального контексту займалася ти.

— Ну і що? — здивувалася жінка.

— Маша, — відповів Ден. — Це означає тільки одне. Ми разом несемо відповідальність за ті фотографії…

— Тоді разом підемо за грати, — промовила Маша. — Або разом під вінець.

Навіть зараз Ден здригнувся, згадуючи ту розмову. «Господи, ця жінка, була ладна на все, аби тільки отримати… Що? — вкотре дивувався Ден. —Отримати чоловіка, який її не кохає? Та ми б не витримали і місяць разом. Або журнал, який давно не приносить прибутку…»

Ден повернув на складний відрізок шляху і значно знизив швидкість.

«Журнал… — тяжко зітхнув чоловік. —  Дідько! Батько був правий. Чому я сам не перевірив статистику і продаж? Чому довірив все Маші? А вона швидко прибрала мою Мішень до своїх рук… Ну добре. Не вона прибрала, а я сам дозволив їй прибрати все до своїх рук…»

Ден поглянув на море і посміхнувся. Ця безкрайня водна стихія тепер постійно нагадує йому про Кріс. На мить чоловіку здалося, що він знов бачить дівчину в смішному комбінезоні і кепці, насунутій на очі. А потім виникло нове видіння. Кріс в легкій сукні, з якою загравав вітерець, бігла до води…

— Так, годі, — промовив вголос Ден. — Залишилося зовсім трішки і… я побачу Кріс. А зараз треба спокійно доїхати до неї…

Він намагався не думати про Христину, про те, як важко далися йому ці три місяці без неї, як він сумував за її легкістю і якоюсь незбагненною силою. І щоб вирвати себе з романтичних мрій, чоловік знов подумки переключився на журнал. «Дякувати Богу, — міркував він, — що поряд зі мною працюють талановиті люди. Олегу прийшлося прикласти багато зусиль, щоб витягти мене і журнал з цієї халепи… І дуже добре, що вдалося обійтися без Маші… І при цьому не підставити її. Як би там не було, а все ж таки я не хочу перекладати всю провину на плечі жінки, тим паче тієї, яку колись кохав…» І знову перед очами виникло обличчя Кріс. Дівчина посміхалася, а її руде волосся сяяло в променях сонця.

— Господи, як же я сумував за тобою, — промовив Ден.

Дорога повертала вбік, а потім різко розділялася надвоє. Один шлях вів до «Перлини», а інший прямував до селища рибалок. Ні хвилини не вагаючись, Ден вивернув кермо і стрімко понісся до селища.

«Вона не чекає на мене, — посміхнувся Ден. — Саме тому, це буде неймовірна зустріч!» Ден поглянув на заднє сидіння. Ще в Неаполі він купив цілу купу троянд, які хотів подарувати Кріс. «Звичайно, вона буде сердита, — міркував Ден, — що я так швидко поїхав до України. Та я все їй розповім, а потім обійму та поцілую… і вона розтане в моїх обіймах. Вона все зрозуміє і пробачить…»

Ден зупинився саме там, де завжди ставив свою автівку. Крізь лобове скло він поглянув на маленький будиночок, в якому мешкала Христина. А ось її віконечко і фіранка… Чому ж фіранка не коливається? Невже Кріс не виглядає у вікно?

— Господи, — промовив чоловік. — Вона ж напевно чекає на сірий Ніссан. А я зміг орендувати чорний Форд… Кріс просто не знає, що приїхав я.

Ден відчинив двері і вийшов на подвір’я. Незважаючи на те, що в календарі була вже осінь, погода залишалася теплою. Чоловік посмикав двері — зачинено, зазирнув у віконечко — нічого не побачив. Він обійшов будинок, гадаючи, чим зараз може займатися Кріс. І саме в цю мить, почув:

— А що ти тут робиш?

Від несподіванки Ден навіть здригнувся. Він стрімко озирнувся і побачив Ксенію, подругу Христини.

— Шукаю Кріс, — промовив Ден.

— Не шукай, — сердито промовила дівчина. — Її немає.

— Я бачу, що її немає, — погодився Ден. — А де вона? Пішла в море з рибалками? Чи працює на виноградниках?

— Ти що, глухий? — розсердилася Ксенія. — Я ж сказала, її немає! І годі нишпорити по селищу!