Глава 22. Перші кроки

Краєм ока Христина поглянула в скляну вітрину, повз якої проходила, на своє відображення. Потерті джинси, легка футболка і величезна сумка, яку дівчина міцно тримала в руках. «Так, — промайнуло у неї. — Зазвичай на співбесіду ходять в ділових костюмах, а не в джинсах, придбаних в секонді… Та це нічого. По-перше, на них не написано, що вони з секонда, а по-друге… я ж влаштовуюся не офісним робітником. Я прагну долучитися до творчості. А людей творчих професій завжди вважають дивакуватими. Тому те, що я прийду в потертих джинсах скоріше плюс, ніж мінус».

Так, переконуючи себе, вона відчайдушно намагалася не думати про те, куди направляється. Інакше, вона це відчувала, побоїться і не дійде до співбесіди. Сміливо відчинивши двері вона увійшла в просторий хол, оформлений у біло-сірих тонах. Обвівши поглядом мармурові стіни, величезні крісла з білою шкіряною оббивкою і помпезну люстру, дівчина затамувала подих. І тієї ж миті в її голові пронеслося: «Куди ти прийшла?» Вона вже хотіла повернутися і бігти з цієї обителі розкошу, як почула голос:

— Ви до кого?

Її помітив охоронець. Що ж робити? Тікати чи спробувати? Якусь мить в душі боролося два почуття. «Якщо я зараз не спробую, — промайнуло у Христини. — То не наважуся прийти сюди знов… А якщо мене виштовхають в шию?» Дівчина вдихнула на повні груди і тихенько пошепки промовила собі:

— Принаймні я буду знати, що спробувала.

— Що? — перепитав охоронець. — До кого?

— Я в 425 кабінет. На співбесіду.

— А що там проводиться співбесіда? — здивувався охоронець. — Мене не попереджували.

Христина підійшла до охоронця. Чоловік комусь зателефонував. Він уважно дивився на дівчину, чекаючи на відповідь.

— Ніхто не бере слухавку, — зніяковіло промовив він. — Ну добре, ідіть… якщо вам призначено.

За мить Христина злетіла на четвертий поверх. Ось і 425 кабінет. Вона підняла руку, щоб постукати та нерішуче застигла. І знов почала прокручувати в голові текст, який репетирувала напередодні: «Добрий день. Я…» І саме в цю мить двері відчинилися. На порозі з’явився молодий чоловік. Від несподіванки Христина так і застигла з піднятим догори кулаком.

— Ви до кого? — запитав чоловік.

— Я… — зніяковіла дівчина.

Та зрозумівши, що перед нею майбутній роботодавець, швидко оговталась і промовила саме той текст, який повторювала всю ніч.

— Добрий день. Я Христина Крилова, прийшла до вас на співбесіду.

— А я призначав вам співбесіду? — посміхнувся чоловік.

— І так, і ні.

— Це як?

— Ви не призначали, — промовила Христина. — Але я знаю, що ви шукаєте фотографа, тобто помічника. І я хотіла б спробувати.

Якусь мить чоловік уважно дивився на Христину. Потім зробив крок назад і запросив дівчину.

— Ну що ж, Христина Крилова, заходьте.

Здавалося, його зовсім не цікавив зовнішній вигляд дівчини і Христина нарешті видихнула. Вона сіла на м’який стілець та спіймала себе на думці: «А все не так вже й страшно, як здавалося».

— Давайте ваше резюме та портфоліо, — промовив чоловік.

— Мое… що? — здивувалася дівчина.

Чоловік уважно спостерігав за нею.

— У вас немає резюме? — промовив він. — Зрозуміло. Ну а портфоліо? Ваші роботи. Ви можете мені їх показати?

— Я… — Христина розгубилася.

«Ну чому мені навіть не спало на думку, що потрібно взяти свої фотографії?» — промайнуло у неї.

— Ду-у-уже цікаво, — протягнув чоловік. — Тобто ви прийшли влаштовуватися фотографом і навіть не взяли свої роботи? Скажіть мені будь ласка, Христина Крилова, ви бува не з Місяця впали?

Чомусь цей жарт задів Христину за живе і вона, відчуваючи, що ось-ось заплаче, швидко піднялася та направилася до дверей.

— Стійте! — закричав чоловік. — Негайно зупиніться, Христина Крилова! Чого це ви дезертируєте зі співбесіди?

Дівчина зупинилася і оглянулася на чоловіка.

— Я даю вам одну годину, — промовив він. — Зробіть фотографії і покажіть мені. Якщо вам вдасться мене вразити… то я візьму вас у штат. Згода?

— Дякую! — промовила Христина і сльози потекли по щокам.

— Ну от, — промовив чоловік. — З жінками завжди все складно. Відмовиш — плачуть. Погодишся — вони все рівно плачуть.

Втираючи сльози, Христина розсміялася.

— До речі, Христина Крилова, будемо знайомі. Мене звуть Вадим Борисов.

Вже за годину Христина стрімко бігла по сходах на четвертий поверх, притискуючи до серця фотоапарат — подарунок дядька Сергія, який він на відсіч відмовився забирати. «Дитинко, — промовив він тоді. — Я дарую подарунки не для того, щоб відбирати їх! До того ж, я завжди буду тобі вдячний… за Алісу. Не знаю як, але тобі вдалося розпалити в її душі бажання жити. Ти зробила те, що ми всі не могли зробити майже 10 років…»

— Ну що, Христина Крилова, — промовив Вадим, коли розчервоніла дівчина з’явилася на порозі 425 кабінету. — Впоралися із завданням?

Дівчина радісно посміхнулася і протягла фотоапарат.

— Так, ось мої знімки.

Вадим жестом вказав на стілець поруч і почав загружати знімки до ноутбуку.

— Ну, давайте подивимося, — промовив він, відкриваючи завантажену папку.

Він поглянув на перший знімок. Подвір’я з фонтаном біля телекомпанії. Незвичайний ракурс… і бризки води заграли неймовірними барвами. Вадим уважно поглянув на Христину. Потім клацнув далі.

На екрані з’явився новий знімок. Площа біля телекомпанії. З одного боку височів старовинний будинок з білими пофарбованими колонами, а з іншого — тротуарна плитка з сучасними місцями для паркування велосипедів. Нічого дивного, він бачив це багато раз. Але… Тільки на знімку помітив, що площа ніби поєднує між собою минуле століття і сучасне. Він знов уважно подивився на Христину і клацнув далі.

Тепер на знімку з’явилася молода жінка с маленьким хлопчиком. Дитина вчилася ходити, міцно тримаючи матір за руку. І ось хлопчик нарешті робить свої перші кроки, відпустивши жінку. Обличчя малого просто випромінювало задоволення і радість: «Я зміг». А матір, з простягнутими руками до дитини, сяяла гордістю і неймовірною турботою.