Глава 23. Яким було повернення

Поспішаючи додому Христина заскочила в супермаркет. Вона довго стояла перед полицею з тортами і уважно роздивлялася їх. «Можливо, зараз не час купувати його, — міркувала дівчина. — Але таке бажання відсвяткувати». Придбавши торт вона стрімко понеслася додому. Вірніше до дитячого будинку, який тимчасово став їй домом. І якби не він… жахливо навіть уявити, куди б вона поділася.

Христина знов згадала, як повернулася до рідного села, по пам’яті знайшла домівку і з жахом застигла на подвір’ї. Будинка, того який вона пам’ятала, вже не було. Натомість залишилися тільки руїни, після пожежі. Дівчина стояла, немов вкопана і не могла зрушити з місця. А в голові проносилися думки: «Ну от ти і повернулася… Що далі? Назад дороги немає… Попереду руїни… Куди йти далі? Що робити? І де ночувати?» І саме в цю мить вона почула за спиною:

— А ну йди звідси!

Від несподіванки дівчина здригнулася, а потім стрімко озирнулася. До неї бігла жінка, відчайдушно розмахуючи руками. Обличчя жінки здалося Христині знайомим. І перш ніж незнайомка встигла добігти, викрикуючи погрози, дівчина лагідно всміхнулася та промовила:

— Тітка Маруся!

Жінка зупинилася, уважно дивлячись на дівчину, а потім, не вірячи власним очам, несміливо промовила:

— Це ти? Христинка?

— Та-ак, — радіючі старій знайомій промовила дівчина.

І в цю саму мить тітка Маруся кинулася до дівчини з обіймами. Вона притискала Христину до себе і, крізь сльози, які котилися струмками по щоках, промовляла:

— Господи, невже повернулася? Жива, здорова, Христинка… а була така мала і така цікава… пам’ятаєш, як ти приходила до мене в гості?.. А зараз доросла і така вродлива…

Обіймаючи літню жінку, Христина вперше за довгі роки самотності знов відчула себе дитиною. Відчула себе маленькою дівчинкою, яка потайки із хлопцями пробирається до чужого саду, щоб зірвати червонобоке яблуко. А потім грає в «козаки-розбійники» і влаштовує саму справжнісіньку засідку. Її дитинство постало перед нею в усій красі. Вона згадала навіть смак тих самих червонобоких яблук і запах трав, в яких влаштовувала засідку. Ці спогади немов ножом полоснули по серцю і з очей Христини почали текти сльози.

Тітка Маруся запросила дівчину до себе. Всю ніч вони розмовляли.

— Був страшний ураган, — пояснила жінка, коли дівчина запитала про будинок. — Блискавка влучила в твій дім. Він загорівся. Ми помітили пожежу, коли будинок вже палахкотів. Звичайно кинулися тушити. Але спасти будинок так і не встигли.

В цю ніч Христина спала міцно. Їй навіть здалося, що вона дійсно потрапила в дитинство. А вранці прокинулася від того, що сонечко, так само як, і багато років тому, довірливо заглядало їй в обличчя.

— Що будеш робити з будинком? — запитала тітка Маруся за сніданком.

— Поки що нічого, — відповіла Христина. — Я хотіла побути в рідній домівці декілька днів… а потім поїхати до міста, шукати роботу. І треба ще атестат отримати… здати іспити…

— Дитинко, залишайся в мене, — промовила тітка Маруся. — Мій син, Валерик мешкає в місті, ти ж пам’ятаєш його? Він тільки інколи приїздить сюди. Тому ніяких питань не буде.

— Дякую… але мені потрібно їхати в місто.

— А що ти будеш там робити? — запитала тітка Маруся. — І де будеш мешкати? Може зателефонувати Валерику?

— Ні, ні, — заперечливо замотала головою Христина. — Не треба. Я спробую влаштуватися до дитячого будинку.

— Гарна ідея. Там завжди люди потрібні, — погодилася жінка. — Знаєш не кожний погодиться за маленьку платню працювати з… важкими дітьми… Але пам’ятай, якщо щось піде не так, то я тебе завжди чекаю.

Тримаючи величезний торт, Христина поспішала до дитячого будинку. «Зараз відсвяткуємо з Надією Олександрівною, — міркувала вона. — А коли я отримаю першу зарплатню, то наберу смаколиків та провідаю тітку Марусю. Вона зрадіє неймовірно…»

Піднявшись сходами до величезного будинку, на якому міцно трималася табличка «Дитячий дім № 1», дівчина пронеслася по коридору і зупинилася перед дверима з написом «Директор дитячого будинку». Постукавши, вона відчинила двері і опинилася в простій світлій кімнаті. Жінка, яка мить тому щось писала, уважно поглянула на візитера і побачив Христину посміхнулася.

— Можеш нічого не казати, — промовила жінка. — Я все бачу по тобі. Тебе прийняли!

Христина не ввійшла, а майже влетіла до кабінету і поставив величезний торт на стіл директорки, закружляла по приміщенню.

— Та-а-а-а-ак… — вирвалося у неї прямісінько з глибин душі. — Надія Олександрівна, я пройшла співбесіду. Мене взяли до штату! Правда вони вже взяли фотографа… тиждень тому. І тому фотограф їм не потрібен був. Але… Цей чоловік, Вадим Борисов взяв мене до себе секретарем!

— Ну нічого, що секретарем, — промовила директорка. — Це поки що секретарем. А от вони роздивляться, які ти робиш знімки, і миттю переведуть тебе до фотографів.

— Я показувала свої знімки Вадиму Борисову, — промовила Христина. — Він так довго їх роздивлявся, що я навіть почала нервувати… Але здається вони сподобалися йому.

— Звичайно сподобалися! — Промовила Директорка. — твої фотографії просто не можуть не сподобатись!

Потім вона поглянула на торт і додала:

— Ну що, пішли ставити чайник та святкувати?

Христина посміхнулася і мрійливо промовила:

— Мені досі не віриться, що я тепер працюю на місцевому телебаченні.

— Так, — підтвердила Надія Олександрівна. — Трохи попрацюєш у нас тут, на місцевому телебаченні, а потім поїдеш до Києва…

— До Києва? — повторила Христина.

І в ту ж мить в голові пронеслися думки: «Київ — місто Дена. І якщо я переїду туди, то можливо зустріну його… Десь в місті, або в кав’ярні, або в магазині, або на виставці…»

— Агов, — погукала директорка. — Ти тут? Чи знов мрієш?

— Просто подумала… про Київ.

— Це правильно. Але поки що треба сконцентрувати всі сили на місцевому телебаченні… І до речі, не забувай про дітлахів. Я звичайно зателефоную в районо, щоб швидше прислали вчительку. Але коли вони знайдуть фахівця, готового присвятити себе нашим сиріткам, не знаю.