Глава 29. І знову звинувачення

Сидячи в аеропорту, Ден відчував ейфорію. Він летить до Італії. Так, саме туди повинна була полетіти Кріс. Ця сонячна країна стала для неї домівкою, яка назавжди забрала часточку її душі. Декілька раз Ден набирав телефон батька, намагаючись дізнатися, чи вірно він міркує. Але тато не відповідав. «Так тобі і треба, — думав Ден. —Ти жодного разу не зробив ані кроку назустріч батькові. То чому ж тепер очікуєш від нього допомогу?»

Ден знов і знов аналізував всі події, які відбулися із ним останнім часом. Він п’ять років намагався знайти бодай хоч якусь звістку про Кріс і кожного разу опинявся в глухому куту. Так, немов дівчина просто зникла. Була людина і зникла. А тепер за останні 24 години, доля здійснила неймовірний виток і дозволила йому знайти її. Ден посміхнувся. Навіть той радісний і незнайома шатенка здалися йому гарними… адже вони були пов’язані з його Кріс.

«Якби я пішов на відкриття виставки, — вкотре міркував чоловік. — Тоді я зустрів би Кріс ще вчора! Ну чому я не прислухався до Олега?» Це питання спантеличило Дена. Не прислухався? Так, не прислухався. Він взагалі ніколи ні до кого не прислухався. Він чоловік і сам знає, як краще. Він сам вирішує всі питання: і стосовно роботи, і стосовно особистого. І так повинно бути! Тоді чому ж ця фраза Олега «ти ні до кого не хочеш прислуховуватися» буравить душу?

Він знов згадав підліткові роки. Він залишився без матері і саме тоді вчителька, та сама, яку він на днях вітав з ювілеєм, порадила йому: «Поспілкуйся з батьками. Прислухайся до них». Але Ден все вирішив по-своєму.

Маша, його помічниця. Як тільки вона з’явилася на співбесіді він миттю, що називається, запав на неї. А друзі його застерігали і радили триматися від неї якомога далі. Та Ден знов вирішив все сам. І знову жахлива помилка.

Батько намагався повернути його в минуле, щоб Ден нарешті усвідомив, як знівечує своє життя. «Хоча і обрав він метод, прямо скажімо, дурнуватий, — міркував Ден. — Та… переможців не судять. Цей метод спрацював для Міли та Аліси… А я знов ображено зробив по-своєму… Нікого не послухав і втратив Кріс…»

Саме в цю мить в Дена задзвонив телефон.

— Так, — промовив він в слухавку.

— Ти зараз де? — схвильовано запитав Олег.

— Ну як це, де? — передражнив Ден. — В аеропорту.

— Ти не можеш нікуди летіти, — промовив Олег. — Сиди там. Я зараз буду. І ні з ким ні про що не розмовляй!

— Що трапилося? — занепокоївся Ден.

— Тебе звинувачують в розбещенні неповнолітньої, — промовив Олег.

— Що-о-о?! — здивовано викрикнув Ден.

— В пресу попали знімки, на яких ти с молодою дівчиною сидиш біля супермаркету і жреш бюргери, — промовив Олег.

— І що? — здивувався Ден, згадуючи ображену дівчинку, яку він врятував від охоронця, а потім відвіз додому.

Він з гордістю згадував ту подію. Адже він, саме він, допоміг дитині усвідомити той помилковий шлях, яким і сам колись крокував… крокував довгих 15 років. Він зміг своїми словами доторкнутися до її душі і допомогти вчасно виправити помилки.

— А то! — крикнув Олег. — Якого дідька ти взагалі розмовляв з цією дівчиною?!

— Послухай, — промовив Ден, намагаючись опанувати себе. — Ти все невірно зрозумів. Цій дівчинці була потрібна допомога. Вона образилась на батька і втекла з дому. Якби я не вмішався в цю справу, то дівчинку відправили б до відділку.

— Та хай би її краще відправили до відділку! — в серцях крикнув Олег. — Ти знаєш чия вона дочка? Відомого банкіра! Він би миттю її звідти визволив. А ось тебе б ніхто ні в чому не звинуватив! Розумієш?

— А якби в неї не було відомого батька? — запитав Ден і тут же додав. — Послухай вулиця була безлюдна. Звідки могли взятися знімки?

— Краще запитай, хто за цим стоїть? — промовив Олег. — Тобі не здається, що… це Маша? Нагадує про себе.

«Маша? — промайнуло у Дена. — Ну чому знову вона? І чому знову, коли майже знайшов Кріс, я опиняюся в складному становищі? Знову мене звинувачують, знову суд і знову Маша…» Ден тяжко зітхнув і промовив:

— Олег, мені потрібно летіти до Італії. Я не хочу знов втратити Кріс. Порадь, як поступити…

В слухавці запала тиша.

— Олег…

— Та тут я, тут, — пролунала відповідь. — просто це так зненацька. Раніше ти ніколи не просив поради і тим паче ніколи не прислухався… Добре… чекай. Я скоро буду. Владнаємо…

Ден підвівся і пройшов до газетного кіоску. Він чітко знав, який журнал йому потрібно придбати, щоб дізнатися, що саме про нього пишуть. Журнал так і називався «Пліткар». Кинув погляд на обкладинку, Ден на якусь мить втратив дар мови. На одному знімку вони з тією дівчиною сиділи поруч і обоє посміхалися. Причому він посміхався так, немов вже отримував задоволення. На іншому знімку він витирав її обличчя від соусу. З боку це виглядало так, немов він залицяється до неї. «Дідько, — промайнуло в голові чоловіка. — Мабуть Олег має рацію. Не вмієш робити добрі справи, обходь їх боком».

Але не встиг він навіть розгорнути журнал і прочитати статтю, як поряд із ним опинилася молода дівчина і мікрофоном. Клацнула камера, спалах і дівчина мелодично промовила:

— Денисе, вас звинувачують в розбещенні неповнолітньої. Що ви можете сказати з цього приводу?

Вона стрімко підсунула мікрофон до обличчя Дена.

— Що я можу сказати? — промовив Ден. — Тільки те, що це вигадки хворобливої уяви.

— Ну ви ж бачили фотографії? — настоювала дівчина. — Вони свідчать про досить зрозумілі наміри з вашого боку.

Це звинувачення заділо Дена за живе. І він, на мить забувши про камеру, про те, що перед ним журналістка, промовив, відкрито дивлячись дівчині у вічі:

— Знаєте про що вони свідчать? Про те, що ми настільки звикли вбачати в усьому егоїстичні мотиви, що навіть зустрічаючись з чимось добрим не можемо до кінця усвідомити, що це дійсно добро. Ця дівчинка потрапила в складну ситуацію. І я, як доросла людина, допоміг їй. Я не міг пройти повз дитини. Хоча… Ви усвідомлюєте, що кожний, хто буде дивитися на ці фотографії, надруковані в журналі, читати статті про вигадане розбещення, слухати перекручені інтерв’ю, буде все більше і більше переконуватися в тому, що краще пройти повз дитини, яка потрапила в біду. Що добро, яке ти зробиш, все рівно буде розглядатися під мікроскопом і завжди знайдеться така … людина с хворобливою уявою, яка вбачить в альтруїзмі зло, а в допомозі розбещення. У мене все.