Глава 31. Ось яке воно щастя

Ден дивився на Христину, не в змозі відвести від неї погляд. Він легко торкнувся її щоки і провів по оксамитовій шкірі.

— Ти неймовірна, — промовив він, відчуваючи себе найщасливішим чоловіком в світі.

Вони сиділи за столом в гостинній невеличкого будиночка, орендованого Христиною, і насолоджувалися їжею.

— А ти досить гарно готуєш, — помітила дівчина.

— Ага, — погодився Ден. — Мене можна брати в чоловіки.

— М-м-м, — жартувала Христина. — Звучить переконливо.

Ден миттю схаменувся. «Ти ще запропонуй одружитися, як повний бовдур», — промайнуло у нього.

— Кріс, — промовив Ден, зазираючи в її очі. — Чому ти не сказала, що незаймана?

— Це щось змінило б? — Христина опустила очі і почала уважно розглядати крихти на столі.

— Ні, — відповів чоловік, торкаючись її підборіддя і підіймаючи голову дівчини так, щоб їх погляди були на одному рівні. — Але я був би більш обережним.

«І звичайно підготувався б, а не накидався на тебе, як голодний звір», — промайнуло у нього. Христина посміхнулася.

— Мені все сподобалося.

— Ти просто неймовірна, — знов повторив Ден.

Вона була тільки його. І ці довгі 5 років вона чекала саме на нього. В неї нікого не було. В неї взагалі нікого не було. І вона віддала себе йому.

Ден відчув, як в його душі народжується нове відчуття, ім’я якому  відповідальність. Так, тепер він несе відповідальність за Кріс, котра довірилася йому. Відчуття було для нього новим. І це його здивувало. Він, власник журналу та успішний бізнесмен, дорослий чоловік, за плечами якого не один роман, вперше стикнувся з таким поняттям, як відповідальність?! Це було дивно, але це було дійсно так. Він давно навчився успішно делегувати всі важливі справи … спочатку батькові, потім Маші, Олегу, партнерам, підлеглим… Він завжди майстерно перекладав відповідальність на інших, а тому і винні були всі, крім нього.

І саме зараз, він вперше відчув… що в нього з’явилося бажання нести відповідальність за цю тендітну дівчину, за її життя. І йому це подобається. Він прагне зробити все, щоб її життя стало яскравим і насиченим. Щоб вона просиналась поряд із ним з радісною посмішкою, щоб відчувала насолоду від цього життя і… якщо в неї є таке бажання , то фотографувала з ранку до вечора … Щоб вона просто була щасливою.

Так! Він зробить все, щоб вона не пошкодувала про своє рішення і ніколи більше не страждала.

— Розкажи, що відбувалося в твоєму житті на протязі цих 5 років, що ми не бачилися, — запитав Ден.

— О-о-о, — протягла Христина. — Це буде довга розповідь.

— А я нікуди не поспішаю, — промовив чоловік, притягаючи до себе дівчину і міцно обіймаючи її.

Золотисте волосся торкнулося його обличчя. У ту ж саму мить Ден відчув той жаданий аромат літніх квітів, яким марив кожного разу, коли заплющував очі і віддавався спогадам. Це був її запах, той самий, котрий звів його з розуму ще під час їх першої зустрічі.

— Ну добре, — промовила Кріс. — Тоді слухай…

Вона відверто розповідала про всі випробування, які випали на її долю, ділилася із ним своїми радощами та перемогами. Вона розказувала про людей, які траплялися на її шляху і про ту допомогу, яку отримувала від них. А він слухав її і все більше і більше переконувався, що доля нагородила цю тендітну дівчинку сильним характером та незламною волею.

— Цей Вадим мені взагалі не сподобався! — промовив Ден, коли Христина закінчила розповідь.

— Чому? — здивувалася дівчина, заглядаючи чоловіку у вічі. — Він багато для мене зробив. Дуже багато. Я навіть інколи називаю його лицарем.

— Та він просто закоханий в тебе! — відповів Ден. — В нього очі блищать, коли він розмовляє про тебе. Він хоче тебе.

Христина дзвінко розсміялася.

— Ден, ти ревнуєш?

Чоловік серйозно поглянув на Кріс а потім зізнався:

— Ну-у, ревную. Але він дійсно в тебе закоханий.

— Ми знаємо одне одного вже 5 років, — почала дівчина. — І за цей час він жодного разу навіть не натякнув мені на якісь почуття. Тому не треба…

— Ти просто не помічаєш, — промовив Ден. — До того ж він відчуває, що в нього немає жодного шансу сподобатися тобі.

— Звідки така впевненість? — піддразнила Кріс.

В цю мить Ден згадав старого знайомого Джованні. «Це гарно, що Кріс не було на виставці, — промайнуло у Дена. — Якби я побачив, що цей радісний залицяється до неї…»

— Тому, що ти моя, — прошепотів він, торкаючись губами її щоки. — І я вже ніколи нікуди тебе не відпущу.

Христина посміхнулася і ніжно потерлася об його щоку. А Ден відмітив собі, що їй дуже сподобалися його слова.

— А-а… — несміливо почала Христина. — Як та дівчина, Маша?

— До чого тут Маша? — здивовано запитав Ден. — Ми дуже давно розійшлися із нею. До речі, ми розійшлися ще тоді, в «Перлині».

— Розійшлися? — перепитала Христина, уважно дивлячись на чоловіка. — Ден, ти полетів додому до Маші… Ти обрав тоді не мене, а її.

Чоловік здивовано поглянув на дівчину.

— Хто тобі сказав таке? — промовив він, не відводячи погляду від її смарагдових очей.

Христина мовчки дивилася на Дена, намагаючись не згадувати, якого болю тоді завдав цей його вибір.

— Кріс, я нікого не обирав, — промовив Ден. — З тієї хвилини, коли я вперше побачив тебе, там, на заправці, я постійно думав тільки про тебе. Ти якимось чином постійно жила в моїй голові. І я постійно ловив себе на думці: «А що б сказала на це Кріс?» Мені подобалось з тобою розмовляти, гуляти узбережжям, міркувати про майбутнє. Я закохався… А коли дізнався, що ти наречена мого батька, то… ладен був розтрощити «Перлину».

— Я дуже гарно пам’ятаю те знайомство, — промовила Христина. — Саме тоді ти вирішив мені помститися? Із Машею?

— Ні-і, — відповів Ден. — Я намагався відпустити тебе і розірвав стосунки із Машею. Вона розгнівана повернулася додому. А через кілька днів зателефонував мій помічник Олег… до речі ти з ним знайома.