***

Рідний двір повністю замело снігом. Біла ковдра вкривала знайомі вулички, а з неба падали величезні пластівці замерзлої води. Наче й нічого дивного в тому немає, звичайне природне явище, але на серці у всіх стає якось тепліше. Диво та й годі. Проте всередині молодого солдата, який крокував тими дворами, було порожньо. Він не міг відшукати того звичного домашнього тепла, яке раніше завжди його рятувало, коли він повертався додому з війни на сході. Зараз же його сповнювало лише дивне відчуття порожнечі, наче щось забрали. Але що?

Макс дивився навколо й наповнювався спогадами. На цих вулицях він виріс, тут він уперше побився, уперше пішов на побачення. До речі, уперше побачив війну він також тут. Коли в чотирнадцятому році снаряд потрапив у будинок його сусіда. Мабуть, він навіть не мав вибору, йти воювати, чи залишитися вдома. Бо про який вибір може йти мова, коли тобі під ніс підносять смерть і погрози. Тоді він лишень дочекався Різдва, у яке йому виповнилося вісімнадцять років, і пішов добровольцем. Мама завжди казала, що він не дарма народився саме на Різдво, і тепер його оберігає Бог, який обов’язково обрав для нього важливе завдання на все життя. І, відверто кажучи, йому подобалося в те вірити, особливо, коли він уперше потрапив під обстріл біля Донецька. Йому хотілося думати, що Бог і дійсно оберігає його для чогось більшого, аніж просто померти у вантажівці з автоматом у руках, так і не зробивши жодного пострілу. Тому тоді він уперше щиро помолився, уперше промовив прохання до когось, кого не бачив перед собою. Ті слова ще багато разів були на його вустах, у його думках і серці, проте перший раз не забудеться ніколи. Їхній загін тоді їхав на двох транспортних засобах. Одна частина на Кразі, великогабаритній вантажівці, що була перебудована для перевезення особового складу, а інша автобусом марки ПАЗ. Тоді вони потрапили в засідку, автобус і його пасажирів більше ніколи не побачать, вони згорять від пострілу з РПГ. А от Краз зуміє вирватися, чагарниками він доїде до блокпоста, палаючи й ледь дихаючи. Проте всі, хто сиділи в ньому, залишилися тоді в живих. Макс добре пам’ятав ті відчуття, вони збереглися набагато краще, ніж усе, що йому доводилося бачити у своєму житті. Бо тоді він уперше тримав смерть за її халат. Він сидів ззаду, передні вікна лопнули від вибухів, деякі були пробиті кулями. Усі хлопці намагалися притиснутися до сидінь і підлоги, аби їх не зачепило, а Максим сидів, наче в ступорі, й боявся поворухнутися. То, до речі, також було взимку. Через тиждень вони вже готувалися святкувати Новий рік у польових умовах. Волонтери привезли їм купу смаколиків, а найспритніші хлопці зуміли підстрелити в лісі кнура, якого вони й засмажили для святкового столу.

Той новий рік став для нього першим окремим від матері, тому хлопець просто сидів і слухав, повторюючи за іншими, щоби не здаватися замолодим для війни. Вони всілися на кухні, яка була викопана в землі на глибині приблизно двох метрів. Простора як для бліндажа кімната спокійно вміщувала п’ятнадцять бійців, які розсілися навколо саморобного дерев’яного столу. Стіни й стеля були обтягнуті спеціальною фольгою, для збереження тепла, а замість стільців стояли зруби дерев. На столі були салат Олів’є і пляшка горілки, до якої поки ніхто не наважувався доторкнутися, задня частина кабану, а також усі волонтерські солодощі та консервація.

— Я от що помітив, коли Шмеля підстрелили біля мене, — сказав кремезний дядько з позивним Мустанг. — Я коли йому першу допомогу надавав, то якось уже зрозумів, що він не дотягне до лікарні. Та й він сам відчував смерть, по очах видно було. Й от коли він уже почав труситися, а по нам продовжували стріляти, я перелякався, що зараз і сам кулю спіймаю. І якось прямо біля вуха мого кілька пролетіло, що я впав на спину тоді й важко задихав, сподіваючись пережити той день. Й от коли я лежав, мені чомусь у голову почали приходити такі дивні спогади. Безліч зображень із дитинства, які ніколи раніше не з’являлися в моїй голові. Ну, це з того розряду, що ти щось побачив, воно реально відбулося у твоєму житті, але ти надалі ніколи про це не згадуєш, тому що ти був або занадто маленький для того, щоби воно залишило якийсь вагомий відбиток у твоїй пам’яті, або воно просто витіснилося більш важливими спогадами. Й от у мене, як на плівці пронеслося кілька картинок за раннього дитинства. А на одному з таких зображень я побачив, як святкую свій перший новий рік із батьками.

— В тебе ж наче немає батьків? — перебив Мустанга Шершень, худорлявий похилий чоловічок.

— Ну, я ж не з луни впав. Я до притулку потрапив, коли мені півтора року було. Я їх не пам’ятаю зовсім, але в ту мить я чітко побачив і згадав той гуртожиток, де ми мешкали. Не пам’ятаю, чи був святковий стіл, але точно стояла велика гілка від ялинки, яку мама прикрашала напередодні тому. І мені подарували тоді подарунок, ведмедика, невеличкого такого. Я його зовсім не пам’ятаю, у притулку в мене його точно не було, але тепер достеменно знаю, як він виглядав. Уявляєте? Я просто пригадав свій перший новий рік і побачив батьків, яких не пам’ятав усе своє життя. І всі ці спогади з’явилися через страх смерті.

— Ну, наш мозок стільки всього зберігає, що воно й не дивно, — відповів Шершень.

Дивлячись на це, Максим і собі дивувався. Виходить уперше опинившись біля смерті, Мустанг, якому точно було більше тридцяти п’яти років, згадав свій перший новий рік. Макс спробував напружитися, щоби зрозуміти, чи були в нього такі спогади, коли він сидів у палаючому Кразі, але нічого путнього йому в голову не прийшло. Можливо, тієї миті щось і намагалося пробитися до його свідомості, але тоді він тільки й робив, що благав Бога прожити бодай ще один день, тому, може, і спогади не зуміли пробратися до його голови.