Персонаж

Глава 1

Ромич запросив мене до себе. Пообіцяв за пару пляшок пива розповісти дуже цікаву історію. «Ти ж письменник, - сказав він у слухавку, - тобі має таке сподобатись! Отож хапай пивас і дуй сюди!»

Можна було б посперечатися. Десяток невеличких оповідань іще не роблять із людини письменника. Та, напевно, річ у тім, що сьогодні просто моя черга пригощати пивом. Невже з цим поспориш? Я б не здивувався, якщо б дана «загадкова історія», виявилася би всього лиш вигадкою – приводом, щоб виманити мене з дому. Таке траплялося не один раз. Хоча тепер в голосі мого друга відчувався непідробний вогник, можливо і справді почую щось цікаве! Треба йти, тим паче, що робити було нічого – до універу назавтра я підготувався, а від відеоігор вже боліли очі.

- Уявляєш, стоїть вона собі на табуретці, пляшки в холодильнику підтягує поближче. На верхній полці. В обтягуючих таких лосинах, чи як там вони називаються. Ну вид іззаду відкривається нічого собі такий! І тут я ій кажу – гарні у вас пляшечки!

- І ти таке сказав? – недовірливо дивиться на мене Ромич. – Не бреши, Андрюха!

- Сказав! Не знаю, що на мене найшло! Та почекай, зараз буде, - продовжую я, а самого вже починає душити сміх. – І от вона злазить з табуретки. Неквапливо так. Обертається... І виявляється - це Михайлівна! Сама дивиться на мене докірливо. Мовляв, що це ти, сучий сину, городиш таке, знущаєшся з літньої жінки. Я мало на місці не провалився!

- Ну ти придурок! – вигукнув Ромич, катаючись по дивану зі сміху. – А я думаю, яка ще новенька продавщиця? Там від часів Жовтневої Революції, крім Михайліавни, в алкогольному відділі ніхто не працював!

- Кажу ж тобі – іззаду вид нічого! – спробував я виправдатися. – Я сам був в шоці! І не така вона вже й стара…

- Тьху ти! Не стара! Якщо б пиво безкоштовно дала, то і хай би з ним! А так…

- Ну а хто їй останнім часом компліменти робив? Я, можна сказати, благородну справу вчинив!

- Крім тебе, років сімдесят точно ніхто не робив… - після цих слів Ромич випростався і направив своє коротеньке кремезне тіло до виходу з кімнати. – Зараз почуєш мою історію. Точно будеш в шоці!

Через хвилину він повернувся, тримаючи в руках якийсь зошит. Його кругле обличчя розчервонілося, і здавалося, лиса голова заблищала ще яскравіше.

- Ось! – Ромич переможно зиркнув на мене очима. – Відкривай пиво, зараз буде цікаво!

Поки я орудував своєю відкривачкою-брелоком, Ромич зробив тихіше звук в колонках, так що Вакарчук тепер тихо захрипів, немов у нього була ангіна: «Стріляй, скажи чому боїшся ти…»

- Пам’ятаєш, у нас тут з мамою кімнату Григорій знімав?

- Це той, років тридцяти, похмурий такий?..

- Так, він ще шкутильгав на праву ногу. Прикинь, вчора цей чувак вкоротив собі віку! Прямо в супермаркеті. Сам собі горлянку перерізав!

- Нічого собі.

- Еге ж, сьогодні приходили мєнти. Розпитували, чи нормально він поводився останнім часом? Чи, раптом, не відомо, хто або що могло підштовхнути його до такого вчинку? З ними розмовляла в основному мама. Казала, що він знімав у нас третю кімнату, що ми мало його бачили. Григорій був або на роботі, або зачинявся у себе. Дуже рідко міг з нами повечеряти. Ну спокійний, ну, може, трохи дивний, але не до такої степені…

Я подивився на зошит, що Ромич скрутив трубочкою, і час від часу, розказуючи, стукав ним себе по коліні. Тепер стало насправді цікаво, до чого тут цей предмет, беручи до уваги, що розмова зараз ведеться про самогубство.

Він помітив мій погляд.

- А! Вже не терпиться дізнатися що тут?! Зараз-зараз! Цей зошит я знайшов у нього в кімнаті. Мама наказала там поприбирати, викинути зайві речі, кинути до пральної машинки постіль і все таке інше. І ось під простирадлом мені попався він, - Ромич помахав зошитом. – Уявляєш, це щоденник Григорія.

- Невже зараз ще хто-небудь пише цю хрінь? Я завжди думав, що таке тільки в фільмах можна побачити.

- Пише, і я хочу тобі сказати, повернутий він був на всю голову! – в очах мого друга я прочитав щирий захват. Навіть і не знаю, коли в останній раз щось справляло на нього таке враження.

- А як же щоденник мєнти не знайшли?

- Та вони особливо і не старалися. Так, пройшлися кімнатою. Позазирали у шухляди. Все чисто, все прибрано, нічого підозрілого. Їм би наркотики знайти. А так, якийсь зошит… З чого б почати? Щоб було відразу зрозуміло. Напевно звідси… Я вже читав, ось ти тепер сам спробуй.

Ромич гортав щоденник, і зупинився на тому місці, де була вклеєна сторінка друкованого тексту. Потім передав мені. На сторінці, зверху був напис ручкою - уривок з роману «Таємні зізнання», автор – Валентин Плющ.

«Гришка ніколи не забуде, коли вперше почув цю пісню. Касетний плеєр хрещеного лежав на дивані - чорний, блискучий та випуклий. Він, тоді ще хлопчик років дев’яти-десяти, без роздумів одягнув навушники та натиснув кнопку. Заграв вступ і мурашки пробігли по шкірі. Такого Гришка ще не чув... Ніколи. Перша гітара повільно полила красиву мелодію. Друга, час від часу, виконувала перебор, який звучав ніяк інакше як «тун-дун-дун». І від того «тун-дун-дун» захоплювало дихання. Здавалося, за допомогою цих звуків, Гришка торкається чогось невідомого, незрозумілого, але безперечно бажаного та ваблячого до себе.



Сергей Величко

Відредаговано: 13.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись