Перстень долі

6

Минув тиждень і батька Ольги нарешті перевели у звичайну палату. Дівчина знову вийшла на роботу і щодня ходила до лікарні, її мама то взагалі там була цілими днями. Колишній хлопець запрошував на вечерю, але Оля постійно знаходила тисячу і одну причину аби відмовити. Видінь, до речі, як і снів жодних не було, що не могло не радувати. Може перстень просто забув про свою власницю-жертву і тепер дасть їй спокій. Проте як мудрі люди говорять: ніколи наперед не зарікайся. Сьогодні Ольга як і завжди прийшла до батька і зіштовхнулася на сходах із Владом, своїм колишнім. Дівчина хотіла вже прошмигнути повз, але чоловік її окликнув: 
-    Олю!
Миронова скривилася, наче лимон скуштувала і повільно озирнулася. Влад так пронизливо на неї дивився, наче вона йому була щось винна. Проте якщо так взяти, то так, повинна була віддячити за порятунок батька. Оля ще пам’ятала ту біль, яку пережила після зради коханого і тепер навіть дивитися на нього не могла, не те що говорити з ним чи тим більше зустрічатися на одинці. 
-    Привіт, - пропищала. 
-    Привіт, сьогодні ввечері ти, сподіваюся, вільна? 
Його темні очі пропалювали в ній велетенську дірку, і Ольга рефлекторно прикрила обличчя рукою, але вже за мить зрозуміла, що такий жест не зовсім доречний, тому забрала долоню і заховала її за спиною. Проте раптом її осінила геніальна думка, як можна викрутитися:
-    Владе, я дуже вдячна за твою допомогу, але ти повинен нарешті зрозуміти, що між нами нічого не може бути. Вважай, що ми квити. 
-    Тобто? – не зрозумів чоловік.
-    Ти допоміг моєму батьку і тим самим сплатив мені моральний збиток, який завдав своєю зрадою. На цьому бувай. 
Влад не встиг нічого сказати, як Оля помахала рукою і швидко пройшла повз спантеличеного хлопця. Дівчина відчувала себе переможцем, вона пишалася тим, що змогла вбити двох зайців: відшити колишнього і сплатити йому борг. 
З високо піднятою головою Оля рушила у палату батька. Він лежав підключений до якогось апарату, який немилосердно пищав. Такий апарат за медичною термінологією ще називають монітор пацієнта і він показує стан здоров’я хворого і реагує на зміни в його організмі. Дівчина сіла на край ліжка  і ніжно взяла батька за руку. Їй було так соромно перед ним, що вона стільки років не цікавилася його здоров’ям, не приїжджала у рідне село. Київ зробив її постійно заклопотаної жінкою, яку цікавить лише робота. 
 ⁃ Тату, вибач мене за все, - прошепотіла Ольга. 
Після цих слів чоловік лише міцніше зжав її долоню, наче говорячи, що все добре. 
 ⁃ Ти обов’язково одужаєш, я зроблю для цього все можливе, - в голосі Миронової було стільки впевненості, що дівчина і сама починала вірити у сказане. 
Звичайно Оля розуміла, що на останній стадії туберкульозу мало шансів на одужання, і лікування займе багато часу, проте хотілося вірити у краще, відкидаючи погані думки, які так і кружляли в голові. Дихальна маска на обличчі Миронова не дозволяла чоловікові говорити, проте він прекрасно розумів, що довго не проживе, бо ця хвороба навіть у ХХІ столітті майже невиліковна. Йому не хотілося розчаровувати Олю, яка щиро вірила, що він одужає, не хотів руйнувати її впевнені мрії і надії, тому навіть був радий, що не може говорити. Дівчина вийшла від батька засмученою, вона підсвідомо відчувала, що можливо найрідніша її людина довго не проживе, але до останнього не хотіла в це вірити. Одна частина Олі хотіла побачити видіння з минулого аби знати майбутнє, але інша - противилася. Так, дівчина страшенно боялася побачити, щось погане і таке, що назавжди змінить її життя. Роздумуючи, Миронова провела пальцем по перстню і відразу перед очима з’явилася картинка. 
Знову така сама, багато обставлена кімната, але на цей раз у темних тонах і стилі мінімалізм. Витесане дубове ліжко, комод і велика шафа, вікна закривали важкі в масивні штори, які навіть не пропускали жодного сонячного промінчика. На ліжку лежав літній чоловік і раз у раз кашляв у хустинку, на якій з’являлися червоні плями. До кімнати заглянула вже знайома княжна Наталі. Дівчина відразу рушила до вікна і хотіла відкрити вікно, як старий князь її зупинив. 
 ⁃ Не потрібно, дочко, - хрипло заговорив і знову зайшовся в кашлі, який здається аж розривав йому горло. 
 ⁃ Хіба ви не хочете подивитися, який сьогодні гарний і сонячний день, - здивувалася панночка, але штори зачіпати не стала, а натомість відійшла від вікна і сіла на край ліжка. 
 ⁃ Як ви себе почуваєте, - тихенько запитала княжна, хоч і бачила, що дуже погано. 
 ⁃ Як мертвець, - скривився князь. 
Наталя ойкнула і закрила руками обличчя. 
 ⁃ Дочко, ти сама розумієш, що рано чи пізно мене б не стало в живих, - голос знову зірвався на кашель. 
Дівчина подала чоловікові склянку води, і той жадібно почав пити. 
 ⁃ Наталя, я відчуваю, що жити мені залишилося недовго, тому вислухай мене. 
 ⁃ Не говоріть так, папа! (наголос на останній склад, французьке) - скрикнула дівчина. - Ви обов’язково одужаєте.
 ⁃ Не перебивай мене, бо мені і так важко говорити. Дівчині, хоч і багатій, не можна залишатися одній, тому прошу тебе прийми пропозицію князя Дольського. Він надійний чоловік і зможе зробити тебе щасливою. 
Панночка закусила губу, обдумуючи волю батька. Вона не кохала князя, хоч він і був молодим і вродливим, її серце було віддане зовсім іншому чоловікові, який, на жаль, був недостатньо знатний і багатий, щоб одружитися із княжною. Звісно він був дворянином, але батьку такий зять точно б не сподобався. До того ж, він ще й був набагато старший за юну княжну. Познайомилася Наталі з ним на одному із прийомів і від тоді не знаходила собі місця. Таємні зустрічі, любовні листи, маленькі подарунки, але і такі дрібнички змушували серце панночки битися частіше. Можливо тому, що вона вперше в житті в когось серйозно закохалася і щиро вірила, що скоро стане пані Кавицькою. 
Оля різко розплющила очі і оглянулась. Вона стояла посеред людної вулиці і виглядала досить дивно, і на неї зглядалося багато людей.
Ну звісно, не щодня побачиш божевільну, яка завмерла на кілька хвилин із заплющеними очима та ще й посеред дороги. Проте дівчині було на це байдуже, її потрясло те, що вона побачила і відчула. Ні, вона не вірила, що її батько помре, адже зараз не ХХ століття, а ХХІ і медицина дуже прогресувала, тобто шанс, хоч і маленький, але був. Зараз потрібно зібратися і не розкисати, або як говорять: не хоронити раніше часу. Оля задумливо ввійшла до якоїсь кав’ярні і у дверях з кимось зіштовхнулася. 
 ⁃ Вибачте, - проговорила машинально і хотіла вже рушити далі, як раптом хтось її окликнув: 
 ⁃ Оля! 
Дівчина підвела погляд і побачила Влада, того самого нового знайомого із клубу. Тоді Миронова не могла його добре роздивитися, через погане освітлення, але тепер був день і Оля з цікавістю ковзнула по ньому поглядом. Високий, міцної, навіть спортивної статури, чорнявий, якщо коротко її ідеал. 
 ⁃ Привіт, Влад, - коротко кинула і продовжувала на нього дивитися. 
Хлопець також її оглядав, але найдовше його погляд зупинився на перстні. 
 ⁃ Ти мене запам’ятала, - задоволено посміхнувся хлопець. - Дуже приємно. Знаєш я знав, що ми ще зустрінемося.
Ольга промовчала, але натомість заговорив Влад: 
 ⁃ Може вип’ємо кави та заодно краще познайомимося, - запропонував юнак і з надією глянув на дівчину. 
 ⁃ Добре. 
Молоді люди сіли за вільний столик і замовили каву по-віденськи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше