2

Сашко, Толік та Ярик сиділи на траві під старою розлогою яблунею. Ярик озирнувся і, упевнившись, що навколо нікого немає, дістав з рюкзака цигарки.

— Хлопці, давайте швидше, поки ніхто не бачить! — він відкрив пачку та протягнув друзям по цигарці.

— Та самі знаємо! — хихотнув Сашко, затягуючись. — В мене з того разу ще зад болить від дідового ременя.

— Мабуть, сам курив, коли малим був, а тобі забороняє, — зауважив Толік.

— Та всі дорослі робили всяку фігню, а нам кажуть, що були золоті в наші роки, — кивнув Ярик.

— Ну треба ж їм якось підтримувати авторитет та повагу, — Толік вилаявся та сплюнув на землю.

— Шухер! — раптом скрикнув Ярик та викинув цигарку. — Оно баба Ліда йде, все нашим батькам розкаже!

— От блін! — Сашко востаннє затягнувся і теж викинув недопалок. — Поламала все задоволення! І що їй тут треба?

— Та не сама йде, а з онучкою Оленою! — зауважив Толік.

— І що вони…

Сашко запнувся, бо баба Ліда з онучкою саме підійшли до хлопців. Вони вдали, що збирають на землі опалі яблука.

— Добрий день, хлопчики! — привіталася баба Ліда. — Ви зараз не дуже зайняті?

— Та от, яблучка збираємо, — відповів Ярик.

— Поможете внучці моїй? — баба Ліда кивнула на Олену.

— А що треба? — пожвавішав Толік, передчуваючи можливість підзаробити.

— Ну мені треба додому, роботи багато, а Олена вам усе пояснить.

Дочекавшись, поки бабуся зникне з виду, дівчина підійшла до хлопчиків та запитала:

— Бабуся казала, що ви знаєте, де живе Петрович, котрий із лісу. Зможете мене до нього провести? — побачивши здивування в очах хлопців, вона додала: — Заплачу за допомогу.

— Скільки? — діловито запитав Толік.

— Ну… сто.

— На трьох? Щось малувато, — зацокав язиком Сашко.

— Туди йти далеко, — пояснив Ярик.

— Ну добре, двісті плачу. Нормально?

Хлопці перезирнулися й закивали.

— Чудово. А просто зараз зможете мене відвести?

— Гроші наперед! — Сашко простягнув долоню.

Олена зітхнула та поклала в неї рожевий папірець.

— Ну, можемо йти! — Сашко заховав гроші, махнув рукою, і четвірка повернула до лісу.

Деякий час ішли мовчки. Хлопці все занурювалися в хащу, і Олена ледь встигала за ними, то пролазячи через чагарники, то відмахуючись від набридливих комарів. Від села вже відійшли далеченько, але хатки самітника все ще не було видно.

— А далеко ще йти? — нарешті запитала Олена.

— Та ні, не дуже, — відповів Толік.

— Можна запитати? — обережно звернувся до Олени Сашко. — А нащо вам треба до Петровича?

Олена зітхнула, обдумуючи відповідь. Вирішила, що краще не брехати, бо хлопці хоч і не дуже великі, але хитрюги ще ті.

— Я журналістка. Хоча взяти в нього інтерв’ю.

Хлопці раптом зупинилися та здивовано подивилися на неї.

— Інтерв’ю? — перепитав Ярик. — У Петровича? Та він…

— Що він?

— Та не буде він з вами говорити, — Сашко похитав головою, — зуб даю!

— Чому це не буде? — обурено запитала Олена. — Я вам гроші заплатила, тож ведіть мене до нього.

— Та чого ви зразу за гроші? — відказав Толік. — Сказали б зразу, для чого вам туди треба, ми б усе пояснили. Петрович з людьми не говорить. Ну, майже не говорить. Він у лісі давно живе, відвик від людей. Приходить у село дуже рідко. Міняє свої трави та грибочки на різні речі та зразу йде назад у ліс.

— Знаєте, хлопці, це моя професія — вміти розговорювати людей! І не в таких диваків інтерв’ю вже брала. Наприклад, були різні сектанти… Був колишній зек… Навіть міжнародний аферист! І ви гадаєте, що самітник не дасть мені інтерв’ю?

— Та ні, при чому тут аферист? — відказав Сашко. — Петрович взагалі не такий. Він не говорить ні з ким, ну хіба що тільки коли йому треба.

— А ви пробували до нього заговорити? Хлопці, ви взагалі часто його бачите?

— Ні, — відповів Ярик. — Випадково набрели на його хатку, тому й знаємо, де він живе. А він нас прогнав! Це весною було.

— Угу, накричав і палицею махав, ледь утекли! — кивнув Толік.

— Ну що ж, зброя в мене є, — видихнула Олена. — Як треба буде, то…

— Ой, дивіться! — Толік перейшов на шепіт та тицьнув пальцем у гущавину.

Усі повернулися в той бік, куди він показував. Серед гілля, метрів за десять, промайнув олень. Високий, з красивими гіллястими рогами. Тварина принишкла, зрозумівши, що її помітили. Блискучі чорні очі дивилися на людей, ніздрі тривожно роздувалися. Олена обережно відкрила рюкзак та дістала телефон. Їх погляди зустрілися. На мить здалося, що в оленя розумні, зовсім не тваринні очі, що наче зазирали просто в душу. Від несподіванки Олена впустила телефон на землю. Олень різко скочив та зник серед кущів.

— Зараза, не встигла сфотографувати, — Олена вилаялася та підібрала телефон.

— А красивий же, — цокнув язиком Сашко. — Ну, пішли далі. Зовсім недалеко вже.

— Звідки тут олень? — здивувався Толік. — Ніколи вони тут не водилися. Мабуть, із заповідника забрів. О, ми вже прийшли!

Перед мандрівниками відкрилася простора галявина, оточена з усіх сторін стіною густого лісу. З протилежного боку, біля самих дерев, притулилася хатинка зі зрубу: приземкувата, з низенькими дверима та маленькими віконцями. Покрівля, зроблена із дерева та кори, геть заросла мохом, і здалеку можна було прийняти хатку за зелений пагорб. Біля хатинки була посаджена картопля та морква, трохи далі — яблуні, груші на інші плодові дерева.

— А тут у Петровича непогане господарство, — зауважила Олена.

— Ну він же не зовсім дикий, — знизав плечима Сашко. — Час від часу в село приходить, обмінюється, з людьми хоч мало, але говорить. До речі, димок з труби іде. Мабуть, він удома.

— Ну, хлопці, ви постійте тут, а я піду постукаю.

Залишивши хлопчиків на краю галявини, Олена повільно пішла до хатки. Зупинившись біля дверей, вона прислухалася. Ніяких звуків не долітало зсередини. Олена обережно постукала у двері. Ніхто не відповів. Вона ще трохи постояла, чекаючи на господаря, але марно. Хлопці вже переминалися з ноги на ногу, нудьгуючи. Олена зітхнула та розвернулася до своїх провідників. Мабуть, господаря таки немає вдома, і доведеться виловлювати його для бесіди іншим разом…