Петрович із лісу

4

Олена прокинулася рано. Учорашню втому як рукою зняло. Лежачи в ліжку, вона прокручувала в пам’яті усі вчорашні події. Ледь не збила Петровича, потім до нього пішла, потім від нього ж і тікала. Розповідь Наталки… Все це дуже цікаво. Їй зовсім не хотілося відмовитися від ідеї розслідувати бодай щось про Петровича. Так, вона сама його злякалася, але цікавість не полишала її. Хай там що, треба розпитати Сидоровича. Може, ще дещо пригадає, чого не сказала Наталка, чи підкаже, хто ще щось знає про Петровича.

Швидко поснідавши, Олена попрощалася з бабусею та сказала, що хоче пройтися на ставок, зробити там фото для майбутньої статті. Сама ж швиденько пішла до Сидоровича, сподіваючись застати його вдома. Пощастило: Сидорович якраз майстрував табуретки на подвір’ї. Його жінка кудись пішла, тож Олена мала шанс на розмову.

— Доброго ранку, — вона зазирнула у двір, а Сидорович лише кивнув, зосереджено забиваючи цвях у табуретку, — чи можна вас запитати щодо однієї події, яка сталася з вами два чи три роки тому?

— Ти про що, Оленко? — Сидорович здивовано подивився на неї. — Ти заходь, чого стоїш?

— Вчора тітка Наталка розповіла, як ви заблукали в лісі та натрапили на хатку Петровича. Справді таке було?

Сидорович хмикнув та повернувся до табуретки.

— Ну, було, — нарешті відповів він. — А тобі це навіщо?

— Я саме пишу статтю про самітників. Про людей, які відмовилися від благ цивілізації. А тут дізналася про Петровича та про те, що ви його бачили в лісі.

Сидорович покусав губи, зітхнув та відповів:

— Та було таке, правда. Але щось пригадувати не дуже хочеться. Налякався я дуже.

— Він справді страшний? Я просто подумала, що тітка Наталка повигадувала дечого. Вона це любить.

— Ну а що вона розповіла?

Олена переказала розповідь Наталки. Сидорович відклав табуретку та важко сів на лавку.

— Бачу, все виклала. Це ж треба, а я й забув, як їй це розказував. Хотів вже тримати в таємниці. Мабуть, випив тоді. Ну добре, розповім тобі. Одразу кажу: я в той день нічого не пив, і в попередній теж. Я ж на машині в райцентр їздив якраз, тож пити не міг, а потім пішов по гриби. П’яним далеко не походиш. Я коли до лісу йду, не п’ю ніколи. Ну все було, як вона розказала: надибав хатку, постукав, вилізло те мурло волохате, очима засвітило та загарчало. Я злякався та побіг.

— А в нього справді було волосся на обличчі та горіли очі? Це вам не здалося?

— Та божуся тобі, дитино, що оцими очима бачив! І гарчання своїми вухами чув. Я ж точно пам’ятаю, що не пив тоді. Та я взагалі п’ю в міру, ніколи до чортиків не напиваюся. Галюнів не було в мене ніколи.

— Але моя бабуся казала, що Петрович час від часу заходить у село, обмінює свої гриби та трави на різні речі. Чому ж тоді ніхто не бачив у нього волосся та дивних очей?

Сидорович замислився.

— Не знаю, дитино. Я ж і сам його раніше бачив, коли він у село заходив. Ну звичайний чоловік, тільки в лахмітті ходить. І говорить мало, але дуже грамотно. Ніби не з лісу, а з академії. А так нічого аж надто дивного в ньому не було.

— Зрозуміло. Дякую за інформацію! До побачення!

Олена вже саме відчиняла хвіртку, як Сидорович її окликнув.

— Почекай. Я ще дещо пригадав. Ти сідай, слухай. Тільки, будь ласка, не перебивай. Вірити чи ні — діло твоє, але розкажу, що знаю. Колись моя баба мені розказувала про вовкунів. Це такі люди, які можуть обертатися на вовків, ну вовкулаки, чи перевертні, як їх іще називають. Буцімто вони так схожі на звичайних людей, ніяк не відрізниш, але коли місяць повний, то перевертаються на вовків. Бабця казала, начебто перетворюються вони не зразу, а поступово: шерсть росте, очі горять, звуки дивні видають. Навіть божилася, що коли мала була, сама такого вовкуна біля села бачила. Я слухав, але не вірив, думав, що то все казки. Але як оце побачив Петровича з волоссям та очима вовчими, то згадав про бабусині розповіді, сам задумався. Виходить, не казки то зовсім. Може, правду бабуся казала.

— Ви думаєте, що Петрович — перевертень? — здивовано запитала Олена. — Ви справді в таке вірите?

Сидорович зітхнув та відповів після паузи:

— Оленко, по правді, я сам завжди був раціональним. Все-таки на інженера вчився, в науку вірив, у прогрес. І віруючим ніколи не був. Я взагалі такий, як то кажуть скептик. Поки сам не побачу щось, то не повірю. А Петровича я бачив сам, на власні очі. Собі я вірю.

— А не могло бути, що Петрович дістав якусь маску з волоссям, щоб надівати на себе та відлякувати тих, хто забрів до його хатки?

— Маску? Міг дістати, чому ні. Але очі… Хіба є така маска, щоб на ній очі горіли та крутилися, наче справжні?

— Не знаю. Треба пошукати в інтернеті. А крім вас, більше ніхто в селі не бачив Петровича у… хм… такому дивному вигляді?

— Хм, начебто ніхто. Принаймні, мені ніхто про таке не казав, навіть якщо й бачили.

— А родичі в Петровича є?

— Тільки сестра Тетяна лишилася. Батьки померли давно.

— Сестра? А де вона живе? Можна з нею поспілкуватися?

— Ой, вона в Калинівку переїхала, вже давно, коли заміж вийшла. Поїдеш туди?

— Поїду.

— Я адреси не знаю, правда. Але там село невеличке, запитай, де живе Тетяна Микитенко, тобі підкажуть.

Олена подякувала, попрощалася та пішла до бабусі. Дорогою обдумувала все, що розказав Сидорович. Дивні збіги вимальовуються. Хлопчик повертається до рідного села і буквально одразу починає сторонитися людей та жити в лісі. А до цього він жив із бабусею, яка майже не привозила його до батьків. Сидорович бачив його в дивному вигляді, вона бачила рану, що швидко загоїлася, та чула гарчання. Може, Сидоровичу здалося, або то справді була якась. маска. Але ж хлопці теж чули гарчання. Ну добре, гарчати можна навчитися. Або запис увімкнути. Петрович же не такий уже й дикий. А рана? Таке підробити непросто. Ні, звісно, ні в яких вовкулак чи інших вигаданих істот вона не вірила. Але дивний спосіб життя та поведінка Петровича, надзвичайні властивості його організму — це цікавий матеріал для дослідження. Хай там що, вона не покине свою ідею написати про Петровича статтю. По-перше, їй це справді цікаво. А по-друге, це шанс стати відомою у світі журналістики, де зараз про неї, молоду, не дуже досвідчену, що пише не надто цікаві прохідні статейки, практично ніхто не знає.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше