Петрович із лісу

6

Ноги самі несли Олену вглиб лісу. Надворі ледь світало, і вона весь час дивилася вниз, щоб не перечепитися за черговий корінь. Здається, ніхто в селі не бачив, як вона сюди йшла. Це добре. Ще чого доброго, хвіст пришлють. Бабусі залишила записку, що пішла фотографувати озеро на світанку. Мусить повірити. Вона не пам’ятала дороги, але дивним чином ішла чітко, не задумуючись, начебто невидима рука направляла її до таємничої хатинки самітника. Ось повалена осика, ось пень із купою грибів… Вона була тут! Значить, залишилося зовсім недалеко. Зараз, зараз вона прийде…

Хатинка вигулькнула в напівмороці, вкрита вранішнім туманом. Олена видихнула з полегшенням — інтуїція не підвела її! А ще думала, що погано орієнтується у лісі!

 Вона підійшла до дверей та прислухалася. Начебто тихо. Легенько постукала. Тиша. Невже його немає вдома? Обережно взялася за ручку. Поліроване дерево, здавалося, було теплим…

І тут у хаті почувся стогін. Ні, їй не здалося. Стогнали тихо, жалібно, важко видихаючи. Вона впізнала знайомий голос та гукнула через двері:

— Петровичу! Це я, Олена! Як ви там? Допомога потрібна?

У відповідь лише почувся стогін. Олена впевнено штовхнула двері та зазирнула в хатку. Підсвітила все навколо телефоном. Знайомий напівморок, аромат трав та грибів. Петрович цього разу лежав на лаві, прикрившись якоюсь ганчіркою. На боці запеклася кров. Лише зараз він помітив її, повернув голову. Їх погляди зустрілися. Олена здригнулася: в очах лишилося щось нелюдське, моторошне, хоча перевертень уже мав цілком людську подобу.

— Оленко… Ти… Прийшла? — тільки й зміг видавити він.

— Зараз! Зараз я вам допоможу, — Олена спробувала торкнутися Петровича, але він затулився рукою. — У вас є той відвар, яким я вас напувала позавчора?

— Ні… Закінчився… А новий не зварив…

— А я зможу такий зварити?

— Ну… спробуй… Оно на стіні висить пучечок деревію… Ага, отой з біленькими квіточками… Візьми три суцвіття…

Олена слухняно виконувала всі вказівки Петровича. В чайничку одна за одною опинялися різні трави та сушені гриби. Швидко скип’ятила відвар, Петрович прошепотів над ним якісь незрозумілі слова та випив. Одразу почав дихати рівніше, до обличчя, до цього блідого та змученого, прилинула кров. Петрович нарешті посміхнувся, сів та відсунув ганчір’я від рани — лишилася лише рожева шкірочка, що затягнула круглий шрам.

— Дякую, доню, — кивнув він. — Знову він мене поранив. Старий уже, не такий швидкий, як раніше був. Тоді по селу лазив, скільки хотів, і ніхто не помічав мене. А зараз…                                                                      

— Чому ви лізли в мій будинок?

Петрович важко видихнув. Він передбачав це питання, але, здавалося, так і не продумав відповідь заздалегідь.

— Оленко… Ти сядь, будь ласка. Не бійся мене. Я ніколи не роблю зла людям. Я розумію, що ти прийняла тоді мене за божевільного, але ж тепер ти все знаєш…

— Так, — кивнула вона. Інші слова були зайвими.

— Отож, сядь, дослухай до кінця мою історію. Може, цього разу все зрозумієш. На чому я зупинився? А, на тому, що побачив своє відображення з хутром на обличчі. Страшенно перелякався та побіг до найближчого гайку, щоб інші люди мене не побачили. Рвав те волосся до крові, ридав, але воно все росло та росло. Там було маленьке озерце. Глянув на себе, аж закляк: очі в мене жовті, як у тварини. Тут вечір настав, місяць повний зійшов. І мені зовсім зле стало. Ноги-руки почало викручувати, все тіло свербіло, голова крутилася. Обріс я весь хутром, вуха виросли, морда із зубами. Став, як тварина, але розум та свідомість лишилися людські. Тут відчув голод, вполював зайця, спочатку гидував, але потім з’їв. Зрештою, не все було так уже й погано. Навіть на мить відчув, що нове тіло мені більше подобається. Заснув просто в лісі. Вранці прокинувся знову в людській подобі. Ну що робити: пішов назад до баби Оксани. Стоїть вона на порозі така вся горда, пихата, руки в боки. Як побачила мене, наляканого та спантеличеного, розсміялася та промовила: “Отепер знатимеш, як без дозволу чуже брати! Будеш тепер вовкуном до кінця днів своїх!” Як виявилося, була баба Оксана відьмою, і сильною. Отак розізлило її, що взяв я подивитися її чаклунську книгу, що прокляла. Я й на колінах перед нею повзав, і благав мене розчаклувати, а вона сказала, що то неможливо. Буду щоразу, коли місяць повний, ставати вовкуном, від людей ховатися. Що стану я знову людиною, тільки якщо хтось щиро захоче мені допомогти…

Петрович зітхнув та опустив голову.

— І за всі роки ніхто не захотів вам допомогти?

— Ні. Пожив я ще трохи в баби Оксани, аж тут нам повідомили, що бабуся в лікарні померла, якесь ускладнення було. Баба Оксана не хотіла зі мною возитися, тож відправила назад батькам. Довелося мені від них ховатися, навіть зі школи тікав, коли відчував, що скоро перевтілюся. Хотів якось розказати, але не наважувався. Вони ж мені не повірять! Та й хто б повірив? Тож поселився я в лісі, навчився полювати, трави збирати. А той відвар, що ти варила, мене баба Оксана навчила робити. Наче передбачала, що знадобиться. Тяжко мені жилося, Олена. Весь час трусився, щоб мене люди не помітили. Так хотілося знову нормальним стати, а не перетворюватися проти своєї волі на потвору. Але нічого зробити не міг…

— Тож ніхто в селі не знав, що ви… не зовсім людина?

— Спочатку ні. Потім моя сестра Тетяна випадково побачила мене вовкуном, коли гуляла в лісі. Не знаю, чого її туди понесло. Вона дуже перелякалася, заверещала та побігла в село. Не знаю, чи впізнала вона мене, але після того уникала, навіть заговорити боялася. А потім кілька разів люди таки бачили мене. Не міг же я зовсім заховатися, ліс тут не надто великий. Мабуть, думали, що їм здалося, або з перепою. А з нинішньої ночі, виходить…

— Вас бачили Наталка та Володька…

— Ой, лишенько, — Петрович закрив лице руками, — вони ж так мене не залишать. Той Володька мисливець…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше