*

Уявіть собі планету, на якій живуть тільки інваліди. Я, Єва Галицька, на ній теж живу. Я також інвалід, я народилася сліпою. Я можу бачити, тому що в мене в очах знаходяться маленькі відеокамери. Іноді через це в мене болить голова — організму важко функціонувати з чужорідним елементом. Але багатьом тут ще важче. Мені 20 років, 19 з яких я провела на Планеті інвалідів.

Насправді, наша планета називається Олівія. Але всі її називають Планета інвалідів.

На нашу планету земляни виселили всіх інвалідів, щоб ми не псували їм настрій своїми каліцтвами. Тут є безрукі, безногі, глухі, горбаті, і які завгодно, крім здорових. Навіть наш мер не має однієї руки.

Насправді, я не думаю, що вони, земляни, кращі за нас. Наші люди теж чогось варті.

Пані Анна пече найсмачніші в світі булочки, Саманта — дуже красива, а Ян може за день зробити робочий план за два дні.

Цікаво, для чого він так багато працює? Що хоче купити? Ян сліпий, як і я.

Для того, щоб отримати свій добовий пайок, всі, хто може працювати, повинні відпрацювати в підземних плантаціях 3 дні на тиждень. За решту днів ми отримуємо гроші. Я працюю останні 4 роки по 6 днів на тиждень.

Інші витрачають зарплату на речі всілякі, а я навіть одяг майже не купую. Ходжу в робочому комбінезоні. Він зручний, створений із хорошого матеріалу, що легко витримує спеку, і приємного зеленого кольору. Коли я виключаю камери, щоб дати очам відпочити, взагалі все-одно, який на кому одяг.

Ні, одного разу я таки купила дещо. Я побачила в магазині чашку, а на ній — фотографія космосу. Тепер я кожного ранку, перед тим, як йти на роботу, п’ю з неї каву. Мабуть, це виглядає трохи смішно.

Якщо чесно, я не дуже люблю спиртні напої. Але зараз я йду через все наше містечко Надія з кількома банками пива в рюкзаку, і це для мене нормально.

Просто мій друг Орест любить пиво, а коли він трохи вип’є, в нього можна розпитати багато цікавого.

Орест — ветеран космічних воєн. Він потрапив на нашу планету в дорослому, ні, навіть в літньому віці. Я не знаю тут більше нікого, схожого на нього.

Орест каже, що сам захотів сюди переселитися, але я не вірю. На пенсію попросився.

Хто б обміняв Землю на цю диру?

В Ореста немає руки — втратив в бою. Тільки цим він з нами і схожий.

Я люблю бувати в Ореста в гостях. Він живе не в гуртожитку, як я, де моє — тільки ліжко, а у власному будинку. Будиночок правда невеликий — кухня і кімната, але відчувається домашній затишок. На кухні — різнокольорові горнята і земні рослини на вікнах. У кімнаті — диван з подушками і фотографії на стінах. На них — усміхнені вояки і космонавти. Сумно, що деяких з них вже нема в живих. А ще на подвір’ї в Ореста ростуть кактуси і цвітуть яскравими квітами. На нашій сухій і спекотній планеті рослини дуже погано приймаються. Він привіз їх з Землі, і вони єдині, мабуть, на планеті.

Орест живе на околиці Надії, і з його порога видно незаселені території. Піски ганяє рвучкий вітер, і тільки де-не-де майорить якась колючка. Зрідка пробігає дикий звірочок — миршавий, невеличкий, кольору брудного піску, з очима на півморди, шістьма лапами і жалібною мордою.

Можна годинами дивитися на ці безкраї піски, схожі на хвилі в морі. Але я ніколи не бачила моря — воно є тільки на землі. Як і дерева, і багато квітів, і великі міста, і вечірки, і справжнє життя...

Наше містечко обгороджене колючим дротом. Нікому не можна виходити за цю огорожу, яка захищає нас начебто від диких звірів.

Крім Ореста. Він не працює, але й не потребує державного пайка — в нього є достатньо грошей.

Він блукає з лазером по пустелі, читає книги, п’є пиво і згадує давні часи... Він не тутешній...

* * *

- А потім вони зайшли ззаду... Ми не очікували, і ці гади поцілили в наш корабель... Ми почали падати... Ми падали зі швидкістю світла, вниз і вниз, повз нас пролітали зірки, планети, чорні дірки і ще що там в космосі може пролітати... Вогонь поширювався по кораблю, ми просто сиділи і чекали смерті. Жан молився. Іра плакала. А потім, коли ми майже померли, наш капітан нас врятував. Він скинув рятувальну подушку, і ми змогли її впіймати і на неї перейти. Потім вони забрали нас на свій корабель... Ніколи не забуду, як ми падали...

Я з цікавістю слухаю його історію, як завжди. Кремезний, з сивим волоссям і гачкуватим носом, він нагадує якогось хижого птаха.

- Євочко, ти не уявляєш, які вони огидні. Сині, слизькі, здоровезні, в них немає ні очей, ні рота, ні голови, один тулуб. Але їхні кораблі озброєні краще, за наші. І скільки їх не убивай — лізуть нові. Гади.

Орест розповідав про якихось інопланетних монстрів. Цікаво, чи існують вони насправді?

Можна запитати те, що її цікавить. Орест зараз розповість усе.

- Не треба про них. Розкажи про Землю. Які там жінки? Як вони вдягаються, як ходять, як виглядають?

- О жінки Землі... - мрійливо затягнув Орест. - Вони прекрасні. Вони пахнуть як квіти, вони виглядають божественно... Їхні сукні підкреслюють їхню красу, але краще їм без них. Вони ніжні і сильні, вони надихали мене на все, що я робив...

Я цілий вечір слухала про жінок Ореста. Старий землянин розказував, як любив і втрачав, як завойовував жінок і проводив з ними солодкі ночі, а я йому просто заздрила. Мене ніхто не кохав.

* * *

Білява цибата лікарка строго на мене глянула. Цікаво, чим вона хворіє? Зовні нічого не видно. Чи вона землянка?

- Не передумала? - запитала.

- Ні, - просто відповіла я.

Як я могла передумати? Я йшла до цього довгі 4 роки, я мріяла про це кожен день... Звичайно, дуже страшно... Але я не можу інакше.

- Тобі ж казали, що колір інший? Не синій, як у тебе, а світло-сірий? Якась проблема з пігментацією.

- Так, все нормально.

Боже, яка це дрібниця — колір, подумала. Я згодна на будь-який.

Ми приступили.

Навіть крізь наркоз я відчувала, як вона лазером вирізає мої очі... Я хотіла втекти, заховатися, кричати, зупинити це жахіття.