Пілігрим

Розділ 1: Легендарний схрон

Пронизливий звук шкільного дзвінка заставив здригнутись півкласу – діти, відвиклі від шкільних занять через коронавірусні обмеження, зі звичним гамором похапцем запихали підручники і письмове приладдя до рюкзаків і наплічників, абсолютно ігноруючи останні слова вчителя. Вискочивши першим, Влад на ходу поправляючи свій рюкзак, похапцем побіг в сторону виходу, пильно вдивляючись в екран свого смартфону. На виході він чуть не зніс стареньку прибиральницю, якій залишалося лише безсило помахати кулаком вслід – школярі були занадто швидкі для її хворих колін.

Зупинившись аж біля постаменту у шкільному дворі, хлопець з тріумфом натиснув на екран смартфону і включив камеру. Вдивляючись у телефон, він роззирався навколо у пошуках елементів додаткової реальності, що мали навести його на слід чергового скарбу.
 – «Ти вже тут?» – почув хлопець за спиною знайомий здивований голос, однак розвертатися не став.
 – «Само собою. Я ж не хочу проґавити шанс відкрити скриню з рідкісними нагородами. Та й двісті п’ятдесят балів рейтингу на дорозі не валяються», – відповів Влад, наводячи камеру на місце, де в реальності нічого не було, натомість у смартфоні відображалася сяюча скриня, яка аж підстрибувала в очікуванні, що її хтось відкриє.
 – «Ще й як валяються», – відповів голос, що належав хлопцю зі світлим розтріпаним волоссям, який розчаровано запихав свій телефон до кишені, так і не спромігшись знайти і відкрити скриню першим, – «учора я біля дому виявив сховок з нагородами прямо на середині дороги. Недарма гра ще в глибокій беті – розробникам варто краще перевіряти координати, які вони використовують».
 – «Дурко», – ззаду почувся пронизливий голос Орисі, яка теж тримала телефон в руці, – «А якщо б машина збила? Хто б мені тоді повернув мій зошит з хімії?»
 – «Невже зошит із якимись каракулями для тебе важливіший, ніж життя моєї скромної персони?», – Ромко удав, що глибоко ображений, хоча за мить уже весело сміявся разом з іншими. Влад же абсолютно не сумнівався, що цей бешкетник все ж вибіг на дорогу і отримав свою нагороду – тим більше, зайшовши в профіль любого гравця можна було достеменно побачити, які координати він останнім часом відвідував. Перехопивши строгий погляд Орисі, він опустив очі вниз, добре розуміючи, що не вагаючись поступив так би і сам – нагорода у грі йому здавалася ціннішою, ніж ризик потрапити під колеса. І вона це чудово розуміла.

Орися була тим самим голосом здорового глузду, яка зазвичай вправляла мізки всій їхній компанії. Проте, її суворі батьки ніколи не відпускали її гуляти з ними довше, ніж до заходу сонця, а у лютому якраз ночі були найдовші, тому дівчина змушена була відмовлятися від їхніх пошуків скарбів. Від цього відчутно страждав її рейтинг в грі, та вона вела себе так, ніби їй на це байдуже.
 – «Побігли!», – крикнув Ромко, – «На мапі появилась позначка біля кафе через дорогу!»
 – «Залишаю її тобі», – відповів Влад, ліниво дивлячись услід однокласнику, що уже помчався в сторону віртуальної нагороди, не відриваючи очі від свого телефону.
 – «Куди це він?» – здивовано озирнувся Димко – ще один їхній однокласник, що тільки підійшов. Його червоні вуха стирчали крізь копицю довгого чорного волосся. Димко звично не одягав шапку, навіть в найхолодніші дні, від чого його вуха завжди нагадували кумедні антени–локатори, хоча сам він жартував, що вони схожі на чортячі роги. Воно і не дивно – на думку Влада, хлопець завжди цікавився якоюсь чортівнею.
 – «Заробляє свою скромну сотню рейтингу», відповів Влад, обновлюючи таблицю лідерів, – «З такими подачками він ще нескоро добереться до десятки кращих».
 – «Кращих у чому, у поїданні пиріжків?» – пирснув Димко, вмить зацікавившись телефоном однокласника, – «І що воно таке?»
 – «Ти що, зовсім відстав від життя?», – здивовано відповів Влад, показуючи однокласнику інтерфейс гри, – «Знайомся, це – «Пілігрим»! Гра з додатковою реальністю. Майже уся школа зараз у неї грає. І навіть деякі вчителі – я сам бачив, як Петро Сергійович теж активно набирає рейтинг. Правда, нікнейм у нього – відстій.».
 – «І що цей рейтинг дає?» – не вгавав Димко. Було видно, що він зацікавився новою розвагою.
 – «Хлопці, я, мабуть, піду,» – озвалася Орися, добре розуміючи, що їхня розмова затягнеться, так як Влад міг розказувати про «Пілігрим» годинами, а стояти на морозі їй було незручно.
 – «Бувай», – коротко попрощався Влад, а Димко лиш кивнув головою.

Поправивши руде волосся, Орися ще якусь мить задумливо дивилася на Влада, а тоді розвернулася і пішла в сторону автобусної зупинки. Були часи, коли однокласники наввипередки пропонували їй провести її додому, а зараз кожен з них, ледве вийшовши зі школи, розбігалися хто куди в пошуках віртуальних нагород. Дівчина не розуміла, як можна настільки понуритися у чергову віртуальну забавку, щоб забути про обачність і здоровий глузд. Проте надіялась, що ця мода так само швидко пройде, як і появилася – все ж хлопці їхнього віку дуже часто змінюють свої інтереси. Проте ця гра чимось манила, і на щастя не потрібно було тратити багато часу, щоб ігровий досвід залишався більш–менш конкурентним. Перевіривши на мапі всі мітки, які знаходились по дорозі від її зупинки до дому, дівчина спланувала свій маршрут, щоб позбирати звичні нагороди, і добравшись додому, вимкнути гру і зануритись у домашні завдання. Цього ігрового досвіду їй цілком вистарчало.

 – «Влад, а що це?» – з подивом спитав Димко, помітивши на своїй мапі яскраву золоту точку.
Відійшовши доволі далеко від школи хлопці тепер тинялися центром міста. Ще нещодавно усі ще носили медичні маски, проте зараз, схоже, заборону потрохи ігнорували, тому що люди виходили без масок навіть із магазинів.
 – «Це – легендарний схрон. Їх дуже не багато у місті і появляються вони не часто. Проте якщо встигнеш – твій рейтинг зросте зразу на декілька тисяч балів. Не кажучи і про іншу нагороду» – відповів хлопець. Йому подобалось ділитися подробицями своїх захоплень, проте це також накладало на нього і деякі обмеження – нагородами тепер доводилось ділитись. Інше діло – легендарні схрони. Натрапивши на такий, нагороду отримували усі.
 – «А що, ходімо», – впевнено сказав Влад і прискорив крок, щоб швидше добратись до місця призначення. Димко намагався не відставати, хоча по ньому було видно, що довге перебування у чотирьох стінах під час пандемії сильно підкосило його фізичну форму.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше