Розділ 5: Нікнейм

Тишу спокійного робочого вечора порушив дзвінок з роботи. Микита якраз закінчував свій звіт, де були описані нові деталі, які він зміг вивудити з дослідження гри. Схоже, що сервер, на який ішли усі зібрані дані знаходився якщо не в межах міста, то доволі близько від нього. А це означало, що зловмисника можна було відстежити. Принаймні, поки ще хтось продовжує грати у гру.
 – «Кит, у нас проблеми. Хоча схоже, лише у тебе», – почув він знайомий голос у трубці.
 – «Чорт забирай! Скоро буду», – відповів Микита, вислухавши співрозмовника із відділу. Рвучко піднявшись зі свого робочого місця, чоловік вийшов у коридор, де в очі вибилась відсутність чобіт і верхнього одягу його молодшого брата.
 – «І чого він поперся на нафтобазу? Ще й без телефона?», – задавав собі питання Микита, сідаючи у патрульну машину, яка чекала на нього біля будинку.
 – «Схоже, твій малий крупно влип», – випалив напарник, натискаючи на педаль газу, – «Мигалку включити»?
 – «Не потрібно. Сусідів ще перелякаєш», – відповів Микита.  – «Зараз у містян і так панічні настрої».
По прибутті Микиті довелось довго переконувати правоохоронців і військових, що його брат – не один із гравців і навіть не диверсант. Для цього у нього був вагомий доказ – телефон Влада все ще був у нього в кишені. Димка ж забрали на допит і вилучили телефон, у галереї якого було багато фотографій об’єктів інфраструктури.
Влад сидів з понурим поглядом в одній із патрульних машин. Микита приніс йому  стаканчик з кавою із автомата і вмостився поруч, закривши за собою двері.
 – «Нас тепер посадять до в’язниці?» – похмуро запитав хлопець, беручи каву з рук брата.
 – «Якби кожного, хто тинявся біля об’єктів садили, у тебе не залишилось би однокласників», – весело сказав Микита. – «Згідно матеріалів нашої справи ви всі проходите як жертви, а не як зловмисники».
 – «І Димко? Він же номер один у рейтингу. А номер два…»
 – «Це ти. Знаєш, тобі краще було б просто розказати все мені. І тоді б тобі не довелося тут мерзнути», – Микита відкинувся на сидіння патрульної машини. – «Чиї нікнейми ще ти знаєш? Мені потрібно написати звіт».
 – «Це допит?» – Влад нарешті повеселішав, – «Вважаю, що всі, кого я знав, уже видалили гру. Окрім хіба що…»
Хлопець відчув, як всередині нього щось перевернулось. В думках він умить перенісся на початок лютого, коли хтось із старших класів показав йому гру та де її можна завантажити. Його нікнейм, як і нікнейми усіх тих, хто взагалі коли–небудь завантажував гру зараз висвічувались у таблиці. Усі, крім одного.
 – «Мерщій! Дай мені мій телефон. Я повинен дещо перевірити!» – викрикнув Влад, і отримавши пристрій, одразу ж увімкнув гру і почав скролити вниз таблицю лідерів. На останній місці були ті, хто лише раз увімкнув гру і видалив її, не зацікавившись. Їхній рейтинг був нульовий, але нікнейми збереглися. Проте, одного не було.
 – «Микита, може, це дурня, але я маю дещо тобі сказати».

Крутившись у своєму ліжку, Влад довго не міг заснути. Микита не взяв його з собою на затримання, хоча саме він вивів поліцію на можливого підозрюваного. З другого боку, він міг і помилятися, і відсутність нікнейму їхнього вчителя інформатики Петра Сергійовича в таблиці рейтингу, який він колись сам називав відстійним, була черговим багом гри, що все ще знаходилась у беті. Як би то не було, новини він почує вже завтра від Микити. Або ж про це вже буде знати все місто.
Димка також відпустили додому, попередньо вилучивши його телефон для експертизи. Після допиту він виглядав подавлено, а вії на його очах покрились інієм. Напевне, від холоду – хлопці ж не плачуть?
Уже пізніше, повернувшись з роботи і виспавшись, Микита розкаже йому про те, як проходило затримання і допит. Підозри Влада підтвердились – пристрій вчителя дійсно збирав і групував усі дані, проте розробником гри він не був. У погоні за швидкою і вагомою наживою чоловік погодився відігравати роль сервера для анонімних розробників. Проте, як би не намагались поліцейські з відділу відстежити, куди і з якою періодичністю згруповані дані надсилались, алгоритм був занадто добре зашифрований. А згодом, пристрій Петра Сергійовича взагалі перестав подавати признаки життя – вірус видалив із нього усі дані. Схоже, єдина ниточка, що вела до зловмисників, обірвалась.
Микиті ж залишалось лиш цілими днями сидіти над звітом, бо якими б навороченими не були технології у кіберполіцейських, а звичну бюрократію ніхто не відміняв.
Уроки інформатики відмінили – в нинішній ситуації швидко знайти вчителя на заміну було непросто. У шкільному чаті зразу з’явилось декілька навколоконспірологічних версій того, куди він міг подітись. Проте, Влад не поспішав розказувати однокласникам правду, щоб не підставляти брата. Рано чи пізно все одно всі усе дізнаються – місто ж невелике.
У чат повернувся Димко, але, як і раніше, він рідко там щось писав. А згодом всі уже забули і про «Пілігрим» – її замінили інші ігри. Ті, заради яких на вулицю виходити не було потрібно.
Пройшла і істерія – Ромко тепер знову міг приходити в гості до Влада. Також туди тепер зачастив і Димко. Утрьох вони переглядали серіали і намагались жити і проводити свій час, як діти. Не зважаючи на похмуру реальність.

Звук повідомлення у телефоні порушив вечірню тишу. Хлопці вже пішли, і Влад потихеньку готувався до сну. Глянувши на екран, школяр здивовано підняв брови – Орися! Схоже було на те, що у неї таки появився стабільний інтернет.
 – «Привіт, як ти?» – писала дівчина,  – «Надіюсь, перестав грати у ту гру?»
 – «Ти не повіриш, що тут відбувалось», – з ентузіазмом прийнявся відписувати Влад. Він виклав їй усе – з моменту попадання ракети у «легендарний схрон» до того, яка істерія поглинула місто. Не забув розказати і про Димка, прикрасивши історію для повної правдоподібності деякими надуманими деталями. Закінчивши писати, хлопець чекав схвальної реакції чи навіть захоплення, однак дівчина довго не відписувала. І вже у ліжку, майже закривши очі, хлопець знову почув звичний звук повідомлення. Писала Орися.
 – «Влад, твоя історія дуже тривожна. Адже якщо все так, як ти пишеш… Словом, у Львові віднедавна усі діти грають у схожу гру з додатковою реальністю. І, схоже, не лише у Львові…»