V

   Вони повлягалися з Соллом, але сон ніяк не йшов. Та й як тут заснути. Напевно, останній раз він переживав такі сильні емоції, коли його забирали у матері. Хоча, правильніше, вона віддала свого сина без натяку на докори сумління. Яред зітхнув і перевернувся на інший бік. Догораючий вогник відбився у його очах, а там зачаївся відчай. Власна безпорадність лякала. А тим паче перед жінкою. Те, що відбулося сьогодні ввечері не піддавалося жодним поясненням. Вона була в його голові. І це не п’яна вигадка чи зіпсоване вино. Він відчував, як лють в ньому вмить придушили, а тоді, ніби чиїсь думки в голові заспокоювали, притупили біль, і найстрашніше - побачили його нутро. А воно чорне. І жаль розлився ним чужими сльозами, розпачем, багряним відчаєм. Кров! Він пролив багато крові. Іноді це в собі жахало, та лише на мить, а потім він гнав ці думки від себе. Інакше збожеволіє. Якби не проливав чужу кров, то згинув би сам. Це йому дали зрозуміти одразу, коли привезли у володіння ще могутнього і непереможного Креда. Навіщо його забрали від матері, навіщо ведуть цими ошатними залами, навіщо це їм? Він нічого не розумів, лише слова матері гупали в голові: «Він твій батько! Це твій батько! Це твоє призначення. Ти повинен вижити». Який ще батько? Навіщо йому батько? Він прекрасно жив з мамою і ніякого батька не потребував. Звичайно ж, питав у матері, чому в інших дітей є і тато, і мама, а в нього лише вона. Та у відповідь отримував лагідну посмішку і запитання: «А мене тобі мало?» А й справді, хіба мами мало. Цілком достатньо. Вона навчила всього. І здавалося, що любила безмежно. Напевно, тому її зрада і досі сидить в грудях. Зрада найріднішої людини в світі. А тоді, його, малого шибеника, дванадцяти Великих сезонів, поставили перед величним золотим троном, посеред неймовірно великої зали і представили могутньому правителю Креду. Навіщо йому малий Яред стало зрозуміло, коли той прискіпливо оглядав його пошарпані лахи і погордливу поставу, бо ж очі володаря вдаряли таким же металевим блиском, як і в самого Яреда. Ось про що говорила мама. Це його батько. Могутній, непереможний, владний Кред - був його батьком. Думка прокотилася маленькою головою, та далі він їй розкинутися не дав. Це як на полюванні. Як вчила мама. Потрібно вистежити,  зачаїтися, прислухатися, а вже потім кидатися на здобич. Кред вивчав його довго, скривив рота, ледь помітно осміхнувся і махнув рукою, щоб це непорозуміння, з вигляду схоже на замурзаного хлопчака, забрали геть з перед очей. Яреда, два дужих вояки, заволокли в казарму, показали ліжко, яке стане його прихистком на чотири Великих сезони, жбурнули чистий одяг, та й пішли геть. А тоді настало пекло, бо закинули його у військовий табір для юнаків. Тут Кред плекав своє військо. Служба була обов’язковою.

 Усіх фізично придатних юнаків, віком шістнадцять Великих сезонів, забирали із сім’ї на п’ять Великих сезонів. А далі за бажанням: хтось лишався, хтось гинув, а хтось повертався до сім’ї. Яреду такого вибору не дали. Тепер кожен день перетворився на нескінченний бій за життя. Бо ж серед довготелесих та міцних лобуряк, він був найменшим, найслабшим, найуразливішим. Синці, гулі, подряпини не злазили з тіла. Він був змушений виконувати найбруднішу роботу в казармі, як от вичищати чоботи своїм соратникам, прибирати казарму, драяти відхожі місця, ну і щоденна порція стусанів від співмешканців. А ще страшенно мучив голод, бо зазвичай його порцію баланди, яку їм видавали, відбирали сильніші. З відчаю, який його охоплював, особливо ночами, він намагався втекти кілька разів. Та його ловили. Потім нещадно карали. Прив’язували до стовпа ганьби і кожен співмешканець казарми завдавав одного удару. А їх в казармі було дев’яносто шість. І біля стовпа найчастіше стояв він. Та жодного разу з очей не впала сльоза, а з рота звук. Так він став сильнішим. Зрозумів, що ніхто не допоможе. Мама не забере. Вона покинула свого сина. Тепер у нього єдине завдання - вижити. Він не змирився, не перестав боротися – просто зрозумів, що потрібно пристосуватися і стати найкращим. Креда також більше не бачив, аж поки на полі бою під Сайсаком, не вбили їхнього полководця, вони програвали бій, вояки почали розбігатися, ватажки дюжин не могли їх спинити, тоді йому довелося віддавати накази, люто карати за непослух, несамовито кидатися на сайсаків, щоб не стати їхнім полоненим чи їжею для різної стерляді. Тоді він знайшов Солла. Тоді, після славетної, кривавої перемоги, він знову потрапив в тронний зал. Тоді, глянувши на могутнього володаря, зрозумів, що віднині його бояться і поважають. Йому виділили апартаменти у величному палаці Неро, та він там не жив, воліючи залишатись зі своїми воїнами. Спочатку його зробили ватажком дюжини. Яред добрав її сам. Вони понині були з ним. Він не втратив жодного. Разом зі своїми побратимами, його чекала не одна перемога, бо ж могутній володар воював зі всіма сусідами, відстоюючи кожен клаптик землі. Так Яред дослужився до полководця усієї величної армії правителя Небу. Йому було дев’ятнадцять. І тепер ті, що нещадно карали його біля стовпа ганьби, смиренно виконували його накази. Він довго міркував навіщо здався Креду, аж поки хитрезний Мек не відкрив йому потаємне, найзаповітніше, бажання володаря: той мріяв про сина. Спадкоємця. Та жодна з його дружин чи рабинь не подарувала бажане, лише дівчатка. Дочок мав дванадцять. Хоч Кред і не визнавав Яреда за сина, та кожен в царстві Небу знав, що це єдиний син правителя. Їхнє спілкування обмежувалося лише новим наказом або завданням для нього, та згодом все змінилося. В руках Яреда опинилася могутня зброя, армія, яка повністю підкорялася йому. І володар сам вклав цю зброю йому в руки. Тепер Яред вирішував з ким слід воювати, а з ким ні. Мек, головний прихвостень правителя, став таємним союзником, бо правління колись могутнього Креда, вело їх всіх до неминучого краху. Володар пустився зі всіх берегів, промінявши зібрання Рад на п’яні оргії; переговори з послами на небезпечні полювання в лісах Рода, де кілька послів зникло, а власний народ вважав засобом свого достатку. Податки стали непідйомними, і люди потихеньку здіймалися з насиджених місць та й брели шукати кращої долі. Що чекало їх за кордонами Небу – невідомо, але назад вже ніхто не повертався. Багатомовний Небу втрачав свою велич, міць, втрачав свій народ. Постійні утиски інакодумців, а це люди розумні, освічені, привело до занепаду науки, мистецтва та й культури загалом. Тепер в Небу правила вигода, хабарництво, несправедливість. Купці не поспішали везти свій товар у колись могутнє царство, тепер їхні погляди були спрямовані на південь, де мудрий Яр, правитель Дванадцяти земель, зустрічав з радістю, забезпечуючи захист.