По той бік Лісу

***

І чому вона наївно вирішила, що несподіванки від цього чоловіка закінчаться? Перед Глотоком  гадала, що тут їхні шляхи розійдуться остаточно. Бо їй за Ліс ще рано. Час не прийшов. А їхати з ними по Меч, вона не збиралася. Тут, в Небу, та й за його межами, Меч Пізнання та Сили лише цікава легенда, а в її краях цілком реальна річ. Батьки возили їх з братом в храм подивитися на славнозвісний меч Талка.

Натомість, бачить перекошену від горя та радості Марту, яка виявилася матір’ю Яреда. Мабуть, вигнання із Шагдара не пригнічувало та вражало  її так, як жінка, що цілує ноги синові. Подібного Боги продумати не могли. Навіть у них не вистачило б на таке вигадки.

Елен накривало їхніми емоціями. Яреда заклинило. Не рухався. Окам’янів. І не кліпав. Здається, і не дихав. Скільки вони не бачилися? Не спроста Марта подає йому в ноги, ніби прощення вимолює. А він, як статуя. Холодна і непривітна. Елен вже не могла стерпіти непроглядного болю жінки і сталевої відчуженості Яреда. Саму рвало на частини. Біль Марти ятрив серце. Перед очі сплив образ власної матері. Щасливої , усміхненої…

Щоб не накоїла Марта, як би не образила сина – каяття щире, радість від зустрічі непідробна, смуток чорний. І споглядати розпач матері, Елен не мала сили. Хотілося добряче стукнути це здоровило, щоб нарешті відмер і зробив хоч щось.

І він зробив. Немов почув її. Обережно, дерев’яними руками, підняв матір на ноги, притулив до грудей. Широких та твердих. Марта зайшлася ще дужче. Син погладив її по голові, як дитину, нагнувся, поцілував в чоло. Вона підняла на нього заплакані очі, забелькотіла між хлипаннями:

- Я мусила, сину. Мусила. Вони б убили нас обох.

Думки Елен побігли вчвал.  Про що торочить Марта?

Яред нічого не відповів. Міцніше пригорнув матір. Тепер він може захистити їх обох.

Марта здавалася дитиною поряд з величною статурою сина, голосила, заливала його сорочку солоним дощем, зціпила руки на спині найріднішого, ніби той збирався накивати п’ятами.

- Мамо, - хрипле і скрипуче вилетіло з вуст сина. Елен бачила, як складно йому говорити. Між бровами знову залягла глибока складка. Обличчя перекосило від роздираючих почуттів. – Ходімо в дім.

Марта на мить опам’яталася. Нехотя випустила сина з обіймів, але взяла за руку. Похитуючись завела в дім, де змішалися запахи найрізноманітніших трав, посадила сина за стіл, сама сіла навпроти.

Елен і Солла жінка просто не помічала. Вся зосереджена на тому, кого колись жорстоко зрадила. Вони також присіли. Солл зацікавлено вертів головою. Схоже, він тут не бував. Його погляд стрибав мурованою вибіленою піччю, пучками трав, які висіли над нею, лежанці, засланою квітчастим покривалом, по білесеньких стінах та балках, зупиняючись на грубо збитому дерев’яному столі, за яким вони сиділи.

Марта не випускала рук сина, жадібно ловила поглядом кожну рису, злегка посміхаючись, як пришелепувата.

- Який ти гарний, - вона потягнулася до чола Яреда, провела рукою колючими щоками, плечима, спустилася по м’язистій тренованій руці і радісно її поцілувала.

Яред не відсмикнув рук, не відштовхнув матір. Спостерігаючи за ними, Елен згадала як нещодавно, сама мріяла торкнутися чоловічих колючих щік, рук, могутніх грудей. Натомість, милується здаля.

Раптом, ошалілий від щастя, погляд Марти зупинився на Елен, яка сиділа поруч.

- Елен, дитинко, ти повернула мені сина. Ти привела його до мене.

 Оце несподівана заява! Елен, бува, хотіла заперечити. Вже й рота відкрила, а тоді зрозуміла, що Марта має рацію. Справді, привела. Сама.

- Як ви зустрілись?

- Випадково, - нарешті витиснув скрипуче Яред.

- Хто цей хлопчина? – Марта кивнула на Солла.

Хлопець несміливо розтягнув рот в усмішку.

- Друг. - скрипів далі Яред.

Марта пильніше роздивилася Солла. Немов мізкувала, чи може він бути другом сина.

- У ньому повно добра, - видала вердикт вона.

Яред насупився, Солл зневажливо фиркнув, наче Марта бовкнула несусвітню дурницю.

- Ви ж, напевно, стомлені і голодні. То я зараз, зараз..     

Вона хутко підірвалася з місця, заметушилася біля печі, вибігла на двір, скрипнувши дверми, повернулася з глечиком в руках, наповненого якоюсь рідиною.

Сарду поруч ласо облизався. Марта завжди частувала його смачненьким. Елен згадала про Морду. О Боги, зовсім розум втратила. Вибігла на двір. Впорядкувала друга. Зненацька перед очі вигулькнув Яред,  який взявся за своїх тварин. Та Елен майже чула, як свердлять запитання його голову. І він їх поставить.

- Елен, - стиха проказав він. Не м’яко. Дуже холодно. Підійшов занадто близько. Їй перехопило подих. В ніздрі вдарив запах поту, мускусу, пряних трав. Здавалося, от-от протягне руку, торкнеться її, а вона не буде проти. Аніскілечки. – Давно ти знаєш Марту?

Оте «Марта» болісно різонуло слух, аж до щему в серці. Поглядом її пришпорив сталевим, холодним. Як в сезон Холодів. Заморозити можна. Усю мрійливу дурню з голови враз видуло.

- З минулого сезону Холодів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше