Шибка №4

Тьмяна шибка жадібно поглинала слабке світло лампадки, яка жевріла перед старими вицвілими образами. На благенькій, в кількох місцях залатаній скатертині у молитві склала старечі руки Ольга Іванівна. Це покуття жінка не змінювала з того дня, як на той світ відійшла її бабця Оксеня. Це все, що лишилося від неї, а ще розповіді про рідного батька, якого забрала немилосердна війна.

"Коли на порозі з'явилися вояки, твоя мати заголосила, як юродива — відчуло серце, що єдина донька ростиме сиротою. Батько твій мовчки зібрав невеликий клунок, спочатку обійняв мене, тоді твою матір і схилився над люлькою, в якій сопіла ти. То я вперше і в останнє побачила, як вже дорослим по його щоці скотилася сльоза"

Спогади вечірніх розмов були такими живими... пройшли десятків років, а кінчики пальців і досі пам'ятали тепло вареної "у мундирах" бульби й смак солоної до оскоми тюльки. Щоб прогодувати голодні роти, матір Ольги Іванівни працювала не покладаючи рук. Ті рідкі обійми, які перепадали, як кістка собаці, згадувалися покусуванням сукняної камізельки на дитячій щічці.

Школяркою напівсирота часто хворіла і завжди "занедужувала" на 9 травня. Від тих помпезних "Ура" її нутрощі переверталися сторчака, а худющі рученята стискалися у войовничі кулачки. Лють відступала тільки поночі, коли нап'яливши на себе старомодний сачок та пов'язуючи хустину, щоб не бути впізнаною, узявши бабцю Оксеню попідруки, вона заходила до храму, де ставила свічки та молилася за спокій душі рідного батька.

"Бабуся, а що як знову буде війна?", "Не буде онучко. Люди ж не такі дурні, що повернутися назад у пекло" - пригадала дитячу розмову жінка.

"Ти помилилася — пекло на Україну повернулося і забрало мого сина"

46-річного Миколу на війну не забирали. Він пішов сам. У жінки щеміло до болю серце, але вона навіть і не думала його відмовляти.

"Мамо, ти все життя мене вчила, що рідна земля — понад усе. Я не можу вчинити по іншому. Я не можу дозволити, щоб долею наших дітей бавилися вороги. Ми не розмінна монета!"

Поморщені та збиті працею пальці затремтіли, молитва стала ще більш одчайдушною. Тільки перед цими старенькими образами Ольга Іванівна, хоч трохи могла втамувати біль...

"Бабо Олю, ти певно стомилася. Давай допоможу прилягти, а ти мені розкажеш, яким у дитинстві був мій татусь"

У вікні заграли відблиски невибагливого нічника — це по ту сторону шибки ожили спогади жінки, яка не святкує перемогу...

#потусторонушибки #реальні_вікна_з_вигаданими_історіями 

(м.Рівне, вул. Пушкіна)