РОЗДІЛ 9. ТЕЧІЇ ВІТРУ

Я радів, що цього разу я теж зміг вплинути на перебіг подій історії за якою спостерігав. З натхненням я знову почав тренуватися, проте знову нічого не виходило. Можливо, я тоді увімкнув радіо, бо дуже хотів їм допомогти, та тепер у мене навіть таке не виходило. Я почав злитися, знову взявся проклинати людей, тож, вкотре, вирішив відволіктися.

Я відправився у якийсь бар. Там було тихо, спокійно, небагато людей. За стійкою сиділи двоє друзів приблизно років двадцяти. Одного звали Коля, а іншого – Діма. Коля нещодавно повернувся з подорожі в Францію і розповідав другу про пережиті враження. Діма, натомість, розповідав про пригоди, які його друг пропустив вдома.

Хлопці весело проводили час, коли Коля помітив, як до бару увійшли дві симпатичні дівчини. Вони були схожі одна на одну, обидві – довговолосі брюнетки, майже однакового зросту. Коля зробив висновок, що ті дівчата – сестри.

Дівчата поводилися невпевнено і трохи боязко. Вони сіли на дальній столик і замовили дві склянки простої води. Весь цей час вони постійно оглядалися по сторонах і дивилися у вікна.

- Чого це я не знаю цих красунь? – запитав Коля.

- Я їх теж не знаю, - відповів Діма, - напевно, не тутешні. Приїхали звідкись. Бачиш, як невпевнено розглядаються.

- Треба познайомитись, - посміхнувся Коля.

- Та ну, - зупинив його Діма, - сидять собі дівчата, хай сидять. Та й ми непогано час проводимо.

- Діма, Діма, - постукав по плечі друга Коля, - чого ж ти такий несміливий? Скільки часу пройшло як ви з Діаною розбіглися?

- Три місяці, - трішки засмучено відповів Діма.

- Три місяці, - повторив Коля, - давно пора заводити нові знайомства. Я ж не пропоную тобі одружуватися з тими дівчатами. Підійдемо, поспілкуємося з ними, а там буде видно. Моя та, що брюнетка.

- Вони обидві брюнетки.

- О, бачиш, - розсміявся Коля, - ти ще розбираєшся в дівчатах.

Буквально силоміць Коля потягнув друга за собою і посадив біля дівчат.

- Привіт, дівчата, - з посмішкою сказав Коля, - як вас звати.

- Хлопці, йшли б ви звідси! – строгим тоном відповіла одна з дівчат.

- Дівчата, ви чого, - досі всміхаючись говорив Коля, - ми ж просто поспілкуватися хочемо, пригостити вас.

Дівчата переглянулися одна з одною і кивком голови погодилися.

- Чудово, - радів Коля, - мене звати Коля, а це мій друг Діма. А вас як звати?

- Я Кая, - відповіла дівчина, - а це моя сестра Урсі.

- Кая? Урсі? – вступив в розмову Діма. – Цікаві імена.

- Ми, ми не тутешні, - невпевнено сказала Урсі, - і нам пора вже йти, - наполегливо поглянула вона на сестру.

- Що? Ми ж лише познайомилися, - запротестував Коля.

Та Урсі вхопила Каю за руку і вони побігли.

- Ми будемо тут завтра! – на ходу крикнула Кая. – Чекайте нас тут!

Дівчата вийшли і кудись зникли.

- Дивні якісь ці дівчата, - сказав Діма, - з дивними іменами.

- Тим цікавіше, - всміхнувся Коля, - треба обов’язково завтра сюди прийти.

Наступного вечора хлопці прийшли в цей самий бар. Вони довго чекали своїх таємничих подруг. Навіть подумали, що ті не прийдуть, але, врешті, дівчата з’явилися. Вони знову виглядали невпевнено та налякано.

Цього разу хлопці провели з ними більше часу. Їм вдалося поспілкуватися, і знайти спільні симпатії. В кінці вечора дівчата знову кудись втекли, але домовилися зустрітися знову.

Так дві пари зустрічалися майже кожного дня. Незабаром ці зустрічі переросли в дещо більше. Вони ходили на прогулянки, в кіно, в парк. Все це для дівчат виглядало мов щось нове, і вони раділи, коли хлопці вели їх в нові місця. І якщо Коля з Каєю просто розважалися, то у Діми і Урсі виникла серйозна любов. Згодом вони почали ходити на побачення окремо, проте кожного разу, в певний час, дівчата різко зривалися і кудись тікали. Я намагався прослідкувати за ними, але кожного разу вони ніби кудись провалювалися.

Під час їхніх окремих побачень, я зазвичай слідував за Дімою і Урсі, бо на те, чим займалися Кая і Коля, я, як пристойний привид, підглядати не міг.

Діма з Урсі прогулювалися дорогою, споглядаючи вечірнє небо.

- То звідки ти? – наважився запитати Діма.

Дівчина посміхнулася.

- Бачиш цю дорогу, - показала вона, - якщо йти отак прямо, то дійдеш до мого дому. Але це зробити не просто, бо я живу в іншому світі, чарівному.

- І як туди потрапити? – посміхаючись запитав Діма.

- Треба зупинитися, - серйозним тоном говорила Урсі, - відчути на собі течії вітру. Заплющ очі, почекай поки теплий вітер овіюватиме тебе, і якщо ти дуже-дуже захочеш цього, то вітер перенесе тебе в мій світ.

- Класно, - посміхнувся Діма, - ти чудова казкарка.

Урсі посміхнулась у відповідь, нічого не сказавши.

І ось, одного разу всі четверо сиділи в парку, розмовляли, згадували про пережиті веселі моменти. Раптом нізвідки з’явилися стара огидна бабця.