РОЗДІЛ 11. МІСТО СМЕРТНИХ ЛЮДЕЙ

Я довго блукав Всесвітом. Відвідував заселені планети, спостерігав за місцевими жителями. Були планети на яких я хотів залишитися назавжди. Але потім я згадував про те, що я привид, що мені вічно доведеться просто спостерігати. Я згадував про те своє таємне призначення. Що як мені судилося зняти з Землі звання в’язниці? Що як це і є моє призначення, яке якимось чином може вплинути на весь Всесвіт? В цій теорії був здоровий глузд. Я не знав, як саме це зробити, але ясно було одне – мені не вдасться це зробити, ховаючись за тисячі світлових років від дому, від рідної ненависної мені планети. Дуже неохоче, я все ж повернувся на Землю.

Я був пригнічений і не хотів спостерігати як раніше. Мені здавалося, що кожна подія, за якою я спостерігав була організованою цим клятим Орденом. Людей мені було шкода, але водночас я відчував до них огиду. Як можна жити в рабстві, не підозрюючи про це? Чому ніхто не наважується кинути виклик системі? Хіба так важко здолати якийсь там Орден Сили?

Раптом я згадав своє колишнє життя. Життя, коли я ще був живим хлопцем. Що я робив? Я кидав комусь якісь виклики? Ні! Я відверто марнував своє життя, одноманітно проводячи день за днем. Це прозвучить дивно, але моє справжнє життя почалося тільки після смерті. Тепер я відчував огиду до самого себе.

Я не знав куди податися, тож вирішив податися в Неймовірну. В моєму серці жевріла надія, що Орден Сили сюди не дістався і нічого тут не контролював.

Раніше я приділив чимало уваги Нейтральній Стороні. Тепер я вирішив детально роздивитися Світлу Сторону. Тут було набагато цікавіше, ніж у Нейтральній. На Світлій Стороні жили люди, ельфи, гноми, феї, русалки, чаклуни… Всі вони співіснували в цілковитій гармонії і взаємодії. Не було окремих міст, де б жив якийсь окремий вид. Кожен населений пункт населяли всі без винятку магічні істоти, які щиро дружили і допомагали одне одному. Тільки русалки проживали окремо у Озері Щастя. Але й тут вони не були цілком самотні. З ними жили водяники та інші підводні істоти, назви яких я не знав.

Окрім цікавого населення на Світлій Частині було чимало надзвичайних місць. Тут був музей, присвячений історії усієї Неймовірної. У музеї зберігалося чимало реліквій минулих років, які і досі не втратили свою магічну цінність. На Світлій Стороні була навіть в’язниця, де тримали полонених темних істот. В’язниця захищалася таким самим бар’єром, як і на кордоні, тож темні істоти не могли виходити звідти, а світлі – заходити туди. Я хотів поглянути всередину, але на мій превеликий подив, бар’єр не пропустив навіть мене. Напевно, він був значно міцніший, ніж на кордонах, бо їх я перетинав без жодних зусиль.

Також, по всій Світлій Стороні стояли табори для мандрівників. Їх називали «Нічліг подорожуючого». Ззовні вони виглядали, наче звичайний маленький намет, але всередині цей намет був значно більший. Там могло поміститися більше сотні істот. Вхід був вільний для всіх, тож кожен охочий міг там переночувати, чи перепочити кілька днів.

Про розваги в цих місцях теж не забували. В них були спеціальні арени, де всі змагалися в різних видах спорту – стрільба, боротьба, магічні заклинання… Це була лише частина програми.

Світла Сторона повністю виправдовувала назву всієї країни. Тут було просто неймовірно. На мить я навіть задумався про те, щоб залишитися тут назавжди, але все ж здоровий глузд переміг. Не можна було залишатися, є ж та невідома місія, яку я маю виконати. Я не повинен пропустити цю історію.

Дорогою назад у свій світ я зустрів Еркі. Він був дуже радий мене бачити.

- В мене стільки історій! – радісно вигукнув горобець. – Але я бачу, що ти вже не такий прозорий, як повинен бути привид. Дивись бо не зможеш повернутися до свого світу.

Він був правий. Я провів на Світлій Стороні занадто багато часу. Прийшла пора повертатися до звичайних людей. Не сильно того бажаючи, я все ж повернувся. Контраст життя на Землі і в Неймовірній був просто разючий. Всі ці люди, що метушилися, мов комахи, самі не знали чого хочуть, зводила мене з розуму. Вони не вміють жити і розважатися.

Я став привидом-відлюдником. Мене все більше тягнуло в пустелі, джунглі, на льодовики. Іноді я дозволяв собі заходити в невеликі містечка, але одразу звідти тікав. Від великих населених пунктів мене відверто нудило.

Я зрозумів, що моя соціопатія розвивається надто швидко, тож вирішив з цим боротися. Я все частіше змушував себе відвідувати людні місця, намагаючись пробути там якомога довше. Потрохи я почав заспокоюватися, побачивши, що серед людей є чимало гідних представників. Та наступні події повернули мене до первинного стану.

У одному невеличкому містечку, де населення не перевищувало дві тисячі людей, я став свідком незвичайної події. Скажу, що містечко було доволі привітним. Люди знали одне одного, цікавилися всіма подіями, що в них сталися. Звичайно, тут були й не дуже хороші персонажі, але загалом, в містечку жили порядні, доброзичливі люди. Я дивувався, чому вони називають себе містечком, адже є і села побільші. Виявилося, що кілька років тому село зібралося на нараду і вирішило, що тепер вони місто Лебедино.

Одного вечора, в небі з’явилося незвичайне світло. До міста наближався метеорит. Здоровенна каменюка, палаючи, проминула будинки і врізалася в землю одразу за містом. Спантеличені жителі одразу побігли туди, щоб побачити, що трапилося. Новини в місті поширювалися швидко і вже за півгодини навколо каменюки зібралося майже все місто. Всі невгамовно гомоніли.

- Нічого собі, - голосніше всіх говорила тітка Галина, - тепер наше містечко буде знаменитим. До нас туристи нахлинуть.