Почуй моє серце

Розділ 56

Через годину сидіння, графиня відчула, що їй це трохи набридло. Як не старалася Беатріс думати тільки про Артура, і про те, щоб спокутувати свою провину перед ним, образ Тіциуса постійно пробирався у душу, з’являвся  подумки.

Аристократка хвилювалася за молодого чоловіка, котрий зараз був далеко від неї. Беатріс відчувала, що повинна нести відповідальність за хлопця, котрий взаємно закохався у неї.

Графиня встала, подивилася у вікно. Вже підкрадалися сутінки, царював спокій, котрий трохи заколисував. Беатріс вирішила, що було б непогано прогулятися по саду, оскільки повернення Артура можна було ще довго не чекати.

Дівчина відкрила двері, зробила пару кроків та зупинилася. Їй дорогу перегородив високий, міцний хлопець, котрий вже достатньо довго служив у маєтку, відповідаючи за певну кількість слуг. Він усміхнувся пані з усією привітністю. Беатріс спробувала усміхнутися у відповідь, одначе, відчула, що серце починає тривожно битися.

- Я можу пройти? - ввічливо запитала вона.

Усмішка хлопця стала ще ширшою, Беатріс пригадала, що його звати Волдо.

- Ні. Не можете, - з усією повагою промовив молодий чоловік.

- Чому? - розгубилася графиня. Певно, на її обличчі був написаний такий подив, що Волдо вирішив відповісти, навіть якщо спочатку не збирався.

- Наказ нашого господаря. Не випускати вас нікуди.

Добрі дві хвилини, графиня стояла на місці та мовчала, усвідомлюючи сказане слугою. Останній терпляче очікував, трохи схиливши голову, виражаючи велику повагу цією позою. Повагу та тверду рішучість виконати наказ графа.

Беатріс відчула неймовірне роздратування. Її не випускають з маєтку? Як так? Вона хазяйка, а не полонянка. Чи вже не хазяйка? Від усіх цих думок, роздратування перейшло майже у гнів.

- Пропусти мене! Негайно! - наказовим тоном промовила вона.

Посмішка хлопця померкла, на обличчі з’явився серйозний вираз.

- Графине, при всій моїй повазі до вас, наказ графа Рональда не обговорюється. Наказано не випускати вас з цього приміщення, а якщо вийдете, попросити повернутися сюди ж, або у ваші кімнати. Цей наказ я виконаю, і мені жаль, якщо він вам не подобається.

- Але ж… - дівчина не знала, що сказати на подібне. Раптом впертість, що прокинулася, змусила її ще раз повторити.

- Я бажаю вийти. Маю на це право.

Вираз на обличчі слуги знову змінився. На цей раз у бік роздратування та досади. Не говорячи ні слова, давав зрозуміти, що вважає бажання графині недоречним, тим, що не має ніякої цінності. Особливо, якщо це розходилося з наказами та бажаннями самого графа.

- Послухайте, графине. Я працюю тут вже достатньо довго на його світлість, і знаю, що таке наказ. Тому, зараз особливо наполегливо прошу повернутися у кімнату. Як що ні, просто візьму вас на оберемок та віднесу сам. Ви цього бажаєте?

Беатріс відступила на крок, у її великих, блакитних очах спалахнув непідробний страх перед можливим приниженням.

- Ти дійсно так вчиниш?

- Так. Хоча і не привітаю себе за подібне.

- Я зрозуміла, Передай графу Рональду, що ти добре виконав його наказ.

Русоволоса дівчина розвернулася, пішла до кабінету Артура та дещо сильно хлопнула дверима. Вона намагалася стримувати досаду, що кипіла у ній, але до кінця не вдавалося. Була ця сама досада, легка образа, але подиву не сталося.

Те що накази Артура Рональда виконувалися одразу і без зайвих слів було звичайною справою. Все що знаходилося у маєтку, перебувало у власності знатного дворянина. Дружина не представляла виключення. Беатріс знала це і раніше, але це її анітрохи не тривожило.

Не хвилювало до сьогоднішнього моменту, коли довелося повернутися туди, звідки прийшла. Тривога поселилася у серці не тому, що вона не може покинути приміщення з власної волі, а від того, що власний чоловік їй більше не довіряв. І найгірше те, що він мав на це усі підстави.

Беатріс сіла біля вікна, знову задумалася. Не помітила, як за вікном стемніло. Але одразу побачила, як у небесній гладі засвітилися зірки, з’явився молодий місяць. Молода дівчина прикрила очі, намагаючись думати про щось стороннє. Місяць спорхнув на гілку, залився, наче пташка весною…

Коли вона знову відкрила очі, за вікном сяяло сонце. Дівчина знаходилася у власному ліжку, турботливо вкрита ковдрою. Тут же подивилася перед собою, бажаючи зрозуміти, зім’ята постіль чи ні. Точніше, чи ночував Артур поряд чи ні, як було у більшості випадків. По всьому виходило, що сьогодні чоловік, таки, ночував поряд. Це викликало у дівчини легку усмішку.

Цього разу не довелося чекати довго. Артур увійшов до спальні, тримаючи у руках тацю, де стояли дві красиві чашки.

- Так я і знав, що ти вже прокинулася, - тихо, наче не бажаючи розігнати ранкову тишу, промовив він, - я приніс шоколаду для тебе і для себе.

Беатріс усміхнулася, у цій усмішці, вперше за довгий час, промайнуло відчуття щастя, і практично відсутнє почуття провини. Як же вона була зараз вдячна чоловіку за те, що він приніс шоколад, але ще більше за те, що знаходився поряд.
- Ти приніс? Як слуги на це відреагували?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше