Глава 26

Дороги в Туреччині відрізнялися тим, що їхати по ним було одне задоволення. Відмінне покриття, дорожні знаки ... я залипнула в вікно, милуючись краєвидами. Влад трохи розслабився, зосередившись на дорозі. Водіння дійсно допомагає викинути з голови зайві думки. Я вирішила не смикати його даремно. Захоче — заговорить.

А то знову буде обурюватися, що я його відриваю від дороги. Пейзаж за вікном скоро мені набрид, і я почала спостерігати за «сусідами». Наприклад, за декількома неспішно труся кінними возами, які постійно випереджали інші машини. Обігнали й ми. Потім обігнали нас. Ще й неввічливо підрізали. Влад спритно вильнув кермом і щось неголосно прошипів неприємне на адресу водіїв інших авто.
- Слухай, а чому вони не дотримуються правил дорожнього руху? - Чи не втрималася я від запитання, розуміючи, що здаюся дурною. Але я  вперше потрапила до Туреччини, і мені все було цікаво.
- Рух правосторонній, але місцеві водії не обтяжують себе дотриманням правил дорожнього руху. Не рідко можна побачити автомобіль, який їде по центру дороги, не звертаючи ніякої уваги на виділені для руху смуги. Схильні місцеві водії й до вчинення різких маневрів, на дорозі від них можна чекати всього, чого завгодно.

Різкі повороти та несподівані зупинки, проїзд на заборонний сигнал світлофора і перевищення швидкісного режиму, це ще квіточки.
- Ого, ти стільки всього знаєш. - Я тепер по-іншому дивилася на Влада. Такий сильний і впевнений, він вів машину зосереджено й чітко. Взагалі, мені здається, що будь-який чоловік, який знає і любить свою справу, буде мимоволі привертати увагу. Раптом мені захотілося подивитися на Влада під час роботи. Коли він пише картину, наприклад ...
- А ми з друзями одного разу вибиралися в Туреччину на машинах. У нас був справжнісінький «тріп». Знаєш, здорово, коли є такі люди, які можуть запропонувати свідомо дикий варіант для відпустки, але який в підсумку реалізується «на ура».
- Неа. — Чесно зізналася я. - У мене немає таких друзів. І взагалі, у мене мало друзів. Знайомі — так, є. Але таких, яким я довіряю, на жаль ...
- Розумію тебе. - Влад кинув на мене погляд скоса. Я перехопила його. - У мене зараз теж немає друзів в тому сенсі, що я тобі розповідав. Компанія розпалася кілька років тому. Хтось переїхав, у кого-то змінилися пріоритети.
- Сім'я діти…
- Ага. А ти в юності взагалі не тусувалася? - Мені був приємний щирий інтерес, крізь в голосі Влада. І я почала відкриватися, хоча раніше вважала, що ця глава в моєму житті закрита назавжди.

- У мене була невідповідна компанія. — Знизала я плечима і полізла в сумочку, щоб приховати легке збентеження. - Юнацький максималізм, всі справи ... в загальному, ти уявляєш мене затягнуту в чорну шкіру, на байці, з сигаретою в руці, запаленою тільки для понту, тому що від куріння й алкоголю мене нудить? — Неголосний сміх Влада здався мені майже ласкою. Він трохи зменшив швидкість і вимкнув буркотливе на задньому фоні радіо, щоб нічого не заважало нашій бесіді.
- Ні. Це образ якоїсь леді-вамп. А ти — інша.
- Світла феєчка? - Скривилася я, втомившись від шаблонності людського мислення. Але Влад задумливо похитав головою.
- Ні. Хіба що, екстремальна феєчка з різнокольоровими крильцями, як твій параплан. Пам'ятаєш?
- І не нагадуй. Той політ обійшовся мені в кругленьку суму. - зітхнула я і потеребила блискавку сумки. - Добре хоч вижила. Твоїми молитвами.
- Ага. Але все ж. Твій образ для мене тепер — ходяче нещастя.
- Ой, та перестань! - фиркнула я. - Знову взявся дражнити мене?
- Є трохи. - Можливо, це був обман зору, але мені здалося в усмішці Влада щось дражливе і вабить одночасно. Немов очікування поцілунку. Того самого поцілунку, що стояв між нами досі.