Глава 92

А в цей час Влад ...

 

Дні зливалися в хитке різнобарвне марево зі змішаних фарб, що не відтирати з кінчиків пальців. Влад нагадував сам собі голодуючого жебрака, якого заштовхнули в царські покої й поставили перед столом, який ламався від страв. І він жадібно накинувся «на їжу», малюючи майже без перерви. Немов заштовхуючи в рот їжу, не чуючи смаку, але ніяк не міг «наїстися

З самого раннього дитинства Влад обожнював батька. Можливо тому, що так мало знав його. Він пішов з сім'ї, коли хлопчикові було три роки. І знову з'явився в його житті курних, жарким літом, коли хлопчина гордо відзначав своє семиріччя. Влад ріс в атмосфері безумовного обожнювання матері й всіх дорослих навколо. Високий, худий, з вічно збитими колінами й довгими пальцями, про які друзі та подруги матері говорили: «музичні». Але Влад нічого не хотів чути, він використовував кожну хвилину, щоб схопити кольорові олівці, фарби. У його кімнаті все було обмалював — альбоми, листи ватману, і навіть шпалери. 

Але мати не лаялася, вона бачила, як її син намагається, і які чудові речі виходять часом з-під його пензлика. Вона обіцяла з вересня відвести його в художню школу, хоча хлопчик ще не знав, що це таке, але дуже чекав моменту, коли його будуть вчити малювати «по-справжньому».
А поки ... він просто жив собі на втіху, збігаючи рано вранці на вулицю, ганяючи з іншими сусідськими хлопчаками голубів, і, схопивши палицю, грав у війну. Стрибав по дахах гаражів, але ввечері раніше всіх ішов додому, щоб малювати ...
 

Батько приїхав на початку травня і запропонував забрати його на літо в Сардинію. Влад тоді ще був дуже далекий від поняття «грошей» і був однаково щасливий в невеликій квартирі з мамою, так і на шикарному морському курорті, власності батька. Він прямо марив поїздкою, мріючи про те, як здорово вони з батьком проводитимуть час, як він покаже татові свої малюнки, і той пишатиметься ним ...
 

Але нічого не вийшло. Чи не склеїлося. Чому ж він здався зараз? З якої причини перестав шукати зустрічей з Неллі? Напевно, підсвідомо перейнявся тим, що не дотягує. Прислухався до оточуючих, і перестав боротися. Так само простіше — сказати не судилося і скласти лапки. Але подумки Влад дав собі слово. Якщо хоч що то стане поштовхом то він більше набудуть ігнорувати натяки долі. Він стане боротися за своє щастя. За Неллі. Ось тільки,

Влад сумнівався, що хтось там, зверху, дасть йому ще хоч один шанс. Є ж якийсь ліміт навіть на надію? І, судячи з низки  зустрічей, яких не сталося, він уже перевищив цей ліміт у багато разів ...
«Господи, будь ласка, дай мені можливість, а вже я більше не втрачу її! Неллі так сильно потрібна мені ... »