Глава 3. Зустріч з не дуже приємним минулим

Я увійшла в кімнату Мії:

-Доброго ранку.

-Як ранок може бути добрим? - пробуркотіла сонна сестра та смачно позітхнула.

-Я хотіла поговорити з тобою.

-Судячи за тоном, справа серйозна. Хто про серйозні справи розмовляє о дев'ятій годині? І так день не вдався, бо почався ранком.

-Слухай, закінчуй нудити. Ти як сторічна бабця.

-Саме так я себе і відчуваю, - Мія голосно позіхнула. - Гаразд, кажи вже.

-Давай так. Раз ми нікуди не їдемо, то зароблені гроші розділимо порівну й покладемо на особисті рахунки в банку. Тільки пообіцяй, що витрачати на дурню ти їх не будеш, а тільки в надзвичайному випадку.

-Як хочеш, - беземоційно знизала плечами Мія.

Сестра підвелась з ліжка й пройшла до комоду, відкрила шухляду й зашурхотіла. Витягла скриньку та простягла її мені:

-Тримай.

-Що це? - підіймаю кришку і заглядую всередину. Перед очима різноманітні прикраси.

-Це мені бабуся віддала, спадок від нашої матері.

-Так вона тобі віддала, чого ти мені їх пхаєш?

-Мені вони не потрібні. Коштовне безглуздя я не ношу, а ці прикраси, навіть, як добра пам'ять не працюють. Не хочу тримати в біля себе болючі спогади.

-В мене теж від цих бряцалок тільки сльози на очах. Хоча тут скарбів на значну суму. Мабуть, материні прихильники були щедрими, - невесело посміхнулася я. В голову прийшла одна думка і я плеснула долонею по коліну, - я дещо придумала.

Сестра з подивом глянула на мене:

-На благодійність хочеш віддати?

-Емм... Я, мабуть, не така сердешна добродійка, як ти про мене подумала. Я думала ці коштовності покласти у банківську ячейку на ім'я бабусі. Так ми усі втрьох застраховані від непередбачуваних випадків. В разі чого завжди є якісь кошти на чорний день. І ми з тобою позбудемося цих бряцалок, і бабуся не буде хвилюватися. 

Після довгогодинного вмовляння ба віднести прикраси в банк, ми вийшли з приміщення і з полегшенням видихнули.

-Ми тепер заможні наречені, - посміхнулася я.

-Так-так, можеш погукати принців на білих конях. Ой, дивися вже черга стоїть з бажаючими. А ні, це не принци. Це коні! - гмикнула сестра.

-Сарказм так і ллється з тебе, - зауважила я сестрі.

-Сарказм - це друге моє ім'я, - з гордістю промовила Мія.

-А зпоганити настрій сестрі - це ціль твого життя. Так? - посміхаючись поцікавилася.

-Дівчатка, припинить лаятися на всю вулицю. Не ганьбіть мене! - суворо вимовила бабуся.

-Ба, ми не лаємось. Ми так спілкуємось! Так, Мілко?

-Так, так, Солюню, - підспівую сестричці.

Ми обидві не полюбляємо ці прізвиська. Мілка мені нагадує фіолетову корову з шоколаду, а Солюня дратує Мію: "Мені здається, що мене обзивають сіллю, а я насправді солодка, а не солона!"

-Йдемо краще відзначимо цю подію. Ми такі багатійки, що аж тримаємо кошти в банківських сейфах, - запропонувала бабуся. У справах смачно попоїсти та попити ми з сестрою на одному боці. Миттєво всі сварки та сперечання забуваються.

Вирішили зайти в найближчу кав'ярню.

Ми замовили по чашечці мокачіно з чізкейками й сиділи ласували смаколиками. Я, посміхаючись, слухаю Мію. Бо це рідко буває, коли вона нам щось розповідає про своє особисте. Кидаю погляд на екран телевізора з музичними кліпами, що висить над барною стійкою, проходжу очами по залі й чіпляюсь поглядом за фігуру мужчини.

Він теж мене помічає, на мить розширює очі, а потім впевненою ходою іде до нас.

-Доброго дня, пані та панянки, - мило вітається він. - Пилипино Михайлівно, ви як завжди прекрасні й зовсім не змінились.

-Ой, Олексію Миколайовичу, ну що ви таке кажете! - ба змахнула рукою та зніяковіло посміхнулась. 

З Олексія флюїди аж ллються через край.

-Дівчатка, ви зовсім наречені на виданні.

Прекрасні гени беруть своє, - чоловік звертає свою "сонячну" увагу на нас.

Бабуся вся зашарілася та хихотить, прикриваючись пальцями. Мія здивовано блукає поглядом від Олексія до бабусі і до мене.

А я не можу вимовити і слова.

-Може присядете? - питає ба у підлабузника.

А я подумки благаю долю, щоб він не погодився.

-Дуже дякую, але я тут мимоходом, - відмовляється лестун.

А я видихаю з полегшенням.

-Як справи? - питає Олексій начебто у бабусі, а сам косить на мене оком.

-Дякуємо, потихеньку.

-Мабуть, вже правнуків нянчите? - і вже прямо дивиться на мене. Яку реакцію він чекає від мене? Незрозуміло.

-Які правнуки? - ба закочує очі. - Мої дівчата сучасні. Вони й не думають про заміжжя, в них кар'єри в голові.

Олексій знову многозначно дивиться на мене, а я наче води в рот набрала. "Йди, йди вже скоріше, бо мене зараз знудить!" - подумки благаю.

Він нарешті покидає нас, а бабуся прискіпується до мене:

-А ти чого ведеш себе так невічливо? Він дуже допоміг нам свого часу. Хоч посміхнулася б, а то дивилася вовком.

-А хто це? - перебиває Мія і вчасно, дякую їй подумки.

Поки бабуся відволіклась на питання Мії, я стрімголов дримнула до вбиральні. Вмиваюся холодною водою та, спершись на раковину долонями, дивлюся у свої геть збентежені очі.

Перед очима промайнули всі спогади, пов'язані з цим покидьком.

Олексій з'явився в нашому житті в складний час, майже як лицар на білому коні.

Мати раптово померла. Розтин виявив, що вона хворіла раком. Але до кінця своїх днів мати пречудово виглядала й ніколи не жалілася на здоров'я! Ми були вкрай подавлені й пригнічені, ще й ця новина. Соломія ходила, як сомнамбула. Бабуся злягла з серцем і я хвилювалася, щоб нічого гіршого з нею не трапилося. Прийшлося взяти все в свої руки. А це для сімнадцятирічної дівчини було непросто.