Глава 10. Коли всі крапки так і не стають над "І"

Усі вихідні я морозилась від Данила.

Від чого почувала себе нестерпно жахливо.

Мій внутрішній діалог виглядав приблизно так:

-Коли вже ти перестанеш мучити хлопця, жорстоке стерво, та відпустиш його?! - питає сувора половинка мене.

-Я не можу його відпустити, бо він для мене дорогий та рідний, - мляво відповідає друга.

-Дорогий та рідний, - перекривляє перша. - А де найголовніші заповітні слова? Любий, жаданий!

-Сподіваюся, що жаданим і любим він стане в майбутньому, - белькоче друга половина.

-В майбутньому? - перепитує перша. - Це коли тобі буде років за шістдесят? І ти сама самісінька, без чоловіка, без дітей-онуків вирішиш нарешті покохати Скорика.

-Ні, це буде раніше!

-От дурепо! Ні собі, ні людям.

Я сварила себе за жорстокість по відношенню до сподівань та відчуттів Данила. 

Примушувала себе розставити всі крапки над "І". Припинити марудити хлопця чи, нарешті, спробувати вступити до стосунків.

Й тут же… Млін, це все ж не гребля на байдарках чи реггітон. Спробувала, не вийшло, плюнула та пішла на хіп-хоп з йогою. Тут так просто не зіскочеш.

Але смартфон з авіарежиму не зняла. Ганчірка слабохарактерна!

Я томилася цілих два дні. Думала, що мені вистачить часу розібратися в собі. Й я намагалася, але потім… то серіал, то бабуся піцу приготувала, то Ютуб з приколами про милих кошенят.

Прийняття рішення я відкладала, як могла. Відповідно я нічого так і не вирішила. Ганчірка слабовільна!

Мій робочий понеділок почався з урагану на ім'я Марі. Коли вона мені довго і нудно розповідала, як вони з Мішком листувалася в соцмережах. Мишко - це п'ятничний кавалер. Й коли виклала мені повний аналіз його сторінки в Інстаграмі та Фейсбуці. Я ще трималася. Але коли розпочався водограй питань про Данила а наші стосунки, я не витримала й втекла до бібліотеки. Дякую тобі, мій прекрасний розкладе, що мені поставили другу пару. Ніколи я так не раділа роботі. Оминати зацікавлену Марі я ще зможу кілька годин.

Друга пара швидко сплинула. Ми зі студентами непогано попрацювали, пожартували. Але, як то кажуть, погана перерва краща за найпрекраснішу лекцію. Й студенти ретельно стежать за цим, тому тільки-но закінчилося заняття, вони стрімко почали розбігатися. Я, задоволена своїми викладацькими здібностями, виходила з аудиторії. В дверях мене гукнув студент, я обернулася, продовжуючи по інерції йти далі. Та у щось врізаюсь. Повертаю голову, подивитись кого я там збила. Молодий чоловік, судячи по купі паперів на підлозі, -викладач. 

От незграбна квочка! До того ж і своїми записами встелила весь коридор.

Я ойкнула:

-Ой, вибачте будь-ласка. Яка я незграбна!

-Нічого страшного, - запевнив мене викладач з посмішкою. - Повірте мені, ці лекції ще й не таке пережили.

Я зніяковіло посміхнулася:

-Давайте я хоча б допоможу зібрати лекції.

Мужчина знову посміхнувся:

-Ну тоді я вам допоможу з вашими.

-Точно, я теж все розгубила. 

Ми вдвох навприсядки збирали аркуші, що пали жертвою від моєї "граційності".

-Я думаю, що тепер від такої міщани мої лекції стануть ще кращими, - викладач засміявся.

-От бачите, як я вам допомогла, - я теж засміялася. - Якщо треба буде можете звертатися ще.

-Ні, дякую. Мені поки вистачило покращень.

Ми вдвох пирскаємо. 

Молодий чоловік стоїть та тримає в руках стопку паперів.

-Здається, нам треба буде ще раз зустрітися, - він робить багатозначну паузу, під час якої я тільки незрозуміло кліпаю очиськами, й весело продовжує. - Розсортувати. Бо здається мої лекції вийшли на новий рівень. Вони тепер на англійській.

Мужчина простягає мені аркуш з моїми записами.

-Ну, добре, - погоджуюсь. Бо сортувати й правда треба. 

-Хм… Майже, як в казці. Тільки Попелюшок і Попелюшка, - продовжує кепкувати викладач. - Нас так багато вже поєднує, а ми ще досі не познайомились. Треба це негайно виправити. Мене звуть Ігор.

-Дуже приємно. А я - Мілена.

-Мені ще приємніше, - розтягує губи в усмішці. - У вас п'ята пара вільна? 

-Вільна.

-Запрошую до себе на кафедру "Електроніки та наносистем", - урочисто промовив Ігор. 

-Добре, я прийду, - кидаю на останок та йду до своєї кафедри, взяти матеріали на третю лекцію.

Перебираю на столі хламіддя. Себто те, що було колись лекціями, до падіння на підлогу.

От диявольскі вуха! Не можу знайти половину записів. Прийдеться роздруковувати. 

Розмірковую до кого з колег напроситися на принтер. Бо у мене не те що принтера, комп'ютера немає. 

І поки я обираю свою жертву, відчиняються двері та заходить Демченко. 

От диявольські копита, його ще не вистачало. 

Ми обидва вдало робимо вигляд, що ніколи не перестрічалися за межами універу, особливо в якихось арт-пабах.

Студент чемно вітається зі мною:

-Доброго дня. Приніс роботи.

-Доброго. Молодець. Але я зараз не можу. Давай… - я пригадую "вікна" в моєму розклалі. Ще й не забуваємо про зустріч двох Попелюшків, хм. - Давай сьогодні після п'ятої чи завтра зранку.

-Я прийду сьогодні.

-Домовились.

Закінчилась четверта пара. Ч наскоро перехопила пиріжків з картоплею та печінкою. Велика дяка ба! Бо без рятівних пиріжків, змарніла б її онучка з цими лекціями у самому розквіті сил.

Запивати прийшлося розчинною кавою. Вирішила, що пора ховати свої снобські кавові звички. Й так вже кілька разів колегам відмовляла. Скоро косо дивитимуться.

Та побігла на кафедру до Ігоря.

Сортували ми наші папери дуже весело.

Він розповідав студентські байки минулих часів. Декотрі були настільки баянисті, що навіть я їх чула в анекдотах. Але те, як він розповідав, з якою мімікою - це було щось. Я реготала так, що аж гикавка почалася. Потім ми ще пореготали з моєї гикавки. 

-Ааа, в мене щоки болять від твоїх приколів. 

-Це ще нічого, - відмахнувся Ігор та продовжив натхненно віщати, - От послухай, зараз лежатимеш під столом.