Поцілунки з присмаком світанку

Глава 11. Спасіння Мирослава справа рук... Мілени

В п'ятницю, замість того, щоб полювати на чоловіків в компанії Марі, я поперлася на конференцію. 

Аякже, я ж молодий та неосвічений спеціаліст! 

Та ще й дурний, бо з наших колег ніхто більше не попхався насую кляту конференцію. Й це був вірний знак, що і мені вона потрібна, як зайцю стоп-сигнал. Нічого суттєвого та нового я не почула.

До того ж проводили її на іншому кінці міста від університету та від мого дому. 

Як зараз добиратися до себе, незрозуміло. І чому я не пішла з іншими? Ні, мені обов'язково треба було скоротити шлях та пертися дворами. 

Навколо вже темрява і я, здається, ходжу посеред трьох сосен. Думаєте, чого я така дурна не скористаюсь смартфоном? Не викличу таксі? Чи врешті-решт не скористаюсь навігатором? А дзуськи вам! Мілена Андріївна не шукає легких шляхів та завжди забуває підзарядити апарат. 

Раптом бачу знайому Демченкову машину. Чи в мене вже галюцинації?

Йду вперед та упираюся в глухий кут. Ну і за всіма законами жанру далі починає відбуватися таке, що й на голову не натягнеш.

Я стою в закутті й збираюся вже виходити та мандрувати далі в пошуках хоча б якогось аборигена, щоб вивів мене до цивілізації. 

Але мої плани руйнує Демченко та три підозрілі типи разом з ним. 

Те що вони підозрілі і бандитської зовнішності, я встигла помітити, коли ця компанія проходила повз одинокий ліхтар. Я затаїлася й чекала на подальше розгортання подій. Що це буде не просто якась неприємна розмова я й не здогадувалась. Думала, наївна, зараз вони подискутують, розійдуться, тоді я вже на хвіст Демченкові впаду. А що? Мені вже не звикати.

Ця четвірка серйозно щось з'ясовувала. При чому бандити шипіли та плювались, а Демченко спокійно їм відповідав. В їхні балачки я не вслухалася, серце скажено скакало, бо не кожного дня таких пригод находжу на свої задні місця. Та й менше знаєш, краще спиш. 

Трійка все більш розпалялася й один не витримав та штовхнув Демченка у стіну. Останні двоє теж не стали відставати й вони втрьох почали наступати на хлопця.

От дідькові копитця! Сили небесні, що ж робити?! Я починаю метушитися, мов вша по лисині, в пошуках виходу з ситуації. 

Розумною мене точно не назвеш, скоріше відчайдушно дурною. Але я, врешті-решт, ризикнула й вискочила зі своєї схованки.

Підбігла до самого високого та гепнула щосили по голові портфелем, в якому, на секунду, лежав товстезний довідник. І не питайте чому, він опинився в дамському портфельчику, загадка побільше Атлантіди. Не інакше, як сама доля підказала покласти цю книженцію поряд з помадою та пудрою.

Двометровий бевзь розвернувся, мабуть, подивитися, що за воша на нього напала. Але я, не зволікаючи, дала йому миском туфлі під колінку та знову гепнула по чану, поки мужик незрозуміло щулився на свою ногу.

Все ж таки голова не витримала і цей шкаф завалився без тями. Я б теж прилягала поряд від вирію почуттів, але нам ще рятуватися треба, тому зібрала себе до купи й обернулася на Мирослава.

"Це тобі не карате в чистенькому і спортзалі!" - лунала думка в моїх мізках.

Демченко вже розібрався з останніми двома й я підбігла до нього. Дісталося хлопцю добряче.Допомогла йому дошкрябати до машини. Що саме смішне, портфель я так і не випустила. Він ніби зрісся з моєю рукою. Прийшлося його видирати з пальців, щоб допомогти всістися Демченкові. 

-Ви керувати вмієте? Я зараз трохи не в формі, як бачите, - спробував пожартувати він. 

-У мене є посвідчення водія, але не має стажу. Ти що, мені довіриш свою машину?

Хлопець від знесилення прикрив очі:

-У мене є вибір?

-Немає. Але і посвідчення в мене з собою немає, дома лежить.

-Чхати. Заплатимо штраф, якщо даїшники зупинять. Це не найгірше, що сьогодні зі мною трапилося.

Демченко підказує, як їхати, й іноді рулить своєю рукою. Наші кисті мимоаолі торкаються й через мене проходить дивний електричний струм.

"Це, мабуть, відгомони адреналіну іскрять," - вмовляю себе.

-Паспорт з собою? - запитую у хлопця.

-З собою, а що? - Демченко відповідає питанням на питання.

-В травму поїдемо.

-Не треба, він мені лише брів розсік. Кровищі багато через це, - Демченко простягає руку до бардачку й витягує серветки. Виглядаючи в бокове скло, витирає лице, бо воно вже вкрилося червоними патьоками.

-Ні, так не піде. Раптом зашивати треба. Не хочу, щоб потім казали, ніби я угробила свого студента.

-А мені здається, що ці чутки тільки на користь підуть вашому викладацькому іміджу. Не буде двійошників… - Мирослав посміхнувся й ойкнув, бо з розбитої губи потекла кров.

-Мовчи вже, а то стічеш кров'ю на моїх очах. Цього я точно не переживу, - я цикнула на Мирослава.

Але Демченко був би не Демченко, якби він й справді замовк:

-А що ви робили в тому глухому куті? 

-Йшла з конференції. Я повний географічний нуль, я б навіть сказала дірка від географічного нуля. Тому заблукала й потрапила в те закуття. Я думаю після всього можна й на ти.

-Дірка кажете? Кажеш.

І чому я в його питанні чую хтивий підтекст? Хлопцю зараз точно не до хтивості

Це тільки в мене в голові вирує збочення?

-А тебе, як сюди занесло? - моя черга дізнатися, як доля підкинула йому такого лайна.

Мирослав трохи повагався, але все ж таки відповів:

-Одні не дуже приємні клієнти, прохали машину перефарбувати для перепродажу. Я не погодився, а вони намагалися мене переконати. Ну, а ви їм зруйнували всі плани.

-Так може в поліцію треба звернутися. Це ж був колективний напад, - запропонувала я, не відводячи зосередженого погляду з дороги. Машина їхала черепашкою ходою. Думаю, краще повільно, аніж розбитися. Мирослав з цього приводу нічого не виказував, певно, був згодний зі мною.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше