Глава 12. Де, можливо, влаштовується особисте життя Марі

Понеділок - день тяжкий. Особливо у такої засоні, як я. Особливо, коли цілу ніч переглядаєш в оригіналі четвертий сезон британського Шерлока з моїм улюбленцем Камбербетчем. Я заплющила свої очі лише перед світанком й зараз була схожа на голодного вампіра, злого від недоїдання та з червонющими беньками.

Йшла нашим подавр'ям майже навпомацки. Не дивлячись на великого детектива та його захопливі розслідування, роботу ніхто не відмінив.

Позаду пролунав сигнал автівки. Я підскочила від неочікуваності та розвернулася, щоб облаяти цього скаженого довбня. 

Цим довбнем виявився Данило.

Я зупинилась, а Дан причинив вікно:

-Привіт, мала! Зовсім забула про свого найліпшого друга, - вимовляє мені Скорик, а потім прищурливо допитується. - Чи ти навмисно уникаєш мене?

-Й тобі привіт! Що ти маячню якусь верзеш? Чому я маю тебе уникати? Просто справ було багато, та й вихідні дещо бурхливі.

Дан на останніх словах з цікавістю подивився на мене:

-Це такі ж бурхливі, як минулої п'ятниці?

-Ні, не такі. Бурхливі на не дуже приємні події, скажімо так.

-Щось трапилось? - враз посерйознішав друг.

-Нічого серйозного.

Не буду ж я йому розповідати, як гепалась с бандюками в провулку. Він тоді не злізе з мене, в сенсі буде контролювати цілодобово.

-Була рада тебе побачити, але мені час бігти.

-От завжди ти хочеш від мене якнайшвидше втекти, - пробуркотів під ніс Данило.

-Неправда, нікуди я не тікаю, - обурилася я.

-Сідай, підвезу. Ти, мабуть, вже запізнюєшся.

-Запізнююсь, - погодилася я та сіла у авто.

-Ну розповідай, що цікавого в тебе? Як на роботі? - запитав друг.

-Ти прямо, як моя бабуся. Вона теж мені щоденні допити влаштовує. Особливо полюбляє, коли я пришкрябую додому голодна та холодна.

-Дякую за порівняння, - ненатурально розсердився Дан. - А ти що, голодна?

-Зараз ні, - я пирскаю. - Кажу ж, немов бабуся. Та теж увесь час переживає, що я недоїдаю.

-Ти зараз в мене домовишся! Висаджу на зупинці й будеш сама на тролях добиратися.

-Взагалі-то, ти мене сам зголосився підвезти. Я не напрошувалася!

-Які ми образливі стали. Жарту вже ніякого не відпустиш.

-Бо жарти в тебе дурні!

-Я зрозумів, мовчу! - Дан показує, ніби замкнув рота на ключик й викинув той геть. 

Але тут же дістає уявний ключик і відчиняє рота:

-Одне питання. Куди їхати, до якого корпусу?

Я називаю адресу та орієнтири. Ми показово їдимо в тиші приблизно хвилин п'ять. А далі я не витримую і питаю:

-А як в тебе на роботі?

Дан хмикає, але мовчить.

Я знову повторюю питання голосніше:

-Як справи в тебе на роботі?!

Скорик продовжує грати в мовчанку, ще й стискає губи, мов "я принципово не розмовляю".

О небеса, дайте сил мені з цим доходжалим хлопчаком! Я дістаю уявний ключик зі своєї кишені та простягаю Дані, він поважно його бере та відмикає рота.

-Нічого, нормально. Все, як завжди. Плануємо одне, виходить інше, фінансують мало, міністерство погрожує всіх звільнити і все в такому дусі. 

Розмовляємо про роботу, згадуємо, що збиралися до спортзалу. Теревенемо на загальні теми, питання наших стосунків Данило не підіймає, навіть жодного натяку, я теж мовчу.

Скорик паркується й виходить з машини, щоб пройтися зі мною кілька кроків. Повз проходять два студенти, в одному з них впізнаю Демченкового друга. І цей друг на мене витріщається. Чудний якийсь. Здається, я в його групі проводила пару, на якій студенти випитували, як я проводила літо. Я ж нічого такого їм не розповідала. 

Але саме цікаве мене чекало попереду. Бо назустріч йшов Демченко власною персоною та дивився на нас так, що в мене мурахи пішли шкірою. Мазнув поглядом по Данилові й вперився очима в мене.

-Доброго ранку. Який чудовий початок тижня, чи не так? - запитав Мирослав.

-Доброго, - тільки й змогла відповісти я. 

Що на нього найшло, я не зрозуміла.

Данило попрямував до друзів, а ми пішли далі.

-Ти що йому двояка вліпила? - хмикнув Дан.

-Майже, - невдоволено відповіла я.

Про те, що, можливо, я йому врятувала життя промовчимо.

Й дякувати силам небесним, що виглядає Демченко більш-менш пристойно.

***

В суботу він подзвонив запеанити, що все в нього нормально й в понеділок буде на парах. І спантеличив словами:

-Я твій боржник.

-Який боржник? Не вигадуй! - дещо обурилась я.

-Ні, це питання чоловічої гідності. 

Ох ти ж йоли-пали, Демченко - середньовічний лицар. Це щось нове.

-Ну гаразд, - погодилась я й приготувалась з побоюванням очікувати повернення боргу.

***

Данило провів мене до корпусу:

-Вдалого робочого дня. Не пропадай.

-Не буду.

Дан ще трохи пом'явся на місці, дзьобнув мене у щоку та пішов назад.

Я тільки кліпнула очима та покрокувала до корпуса.

Оце ранок продовжився. Збадьорив мене!

Не встигаю відчинити двері кафедри та зробити хоч крок, на мене вискакує збуджена Марі і починає торохтіти:

-Тут тобі пакуночок принесли. В тебе є таємний залицяльник?

Ніканор Степанович пирскає:

-Який він таємний? Це ж Ігор Васильович з "Наноелектроніків".

-Ігор Васильович? - зацікавлено протягує Марі й у всі очі витріщається на мене в очікуванні пояснення.

Ніканор Степанович посміхається:

-Ох, ця ж молода кров кипить, вирує! Мені б скинути кілька років, я б з дівулями запалив так, що аж дим пішов би.

Ми хихочемо над жартом професора, бо для запалювання скидати йому прийшлося б кілька десятків років. 

Я йду до свого стола й справді бачу невеличку картонну коробку. Підіймаю кришку та заглядую всередину. Цей ранок мені здається вже не таким жахливим, особливо з цими прекрасними шоколадними круасанами.