Глава 14. Деякі відвертості та до чого вони призводять

Буду спати.

Нехай на новому місці мені насниться наречений. Хі-хі. Якби ти знав, Мирославчик Демченко, що не тебе я тут чекаю в своїх снах. А що найменше Ліама Хемсворта. І самооцінка в тебе дещо завищена, так і знай!

Але, нажаль, ніяких жОнихів, мені не наснилося. Навіть Демченко, я вже була згодна й на нього.

А наснився… Олексій. Ще й в жахітті.

Я була в весільній бежевій сукні. Макіяж - чорні з патьоками заплакані очі та розмазана криваво-червона помада. Я бігла лісом й за мною в білому вбранні біг Олексій, розмахуючи фатою та завиваючи, мов вовкулака. Я бігла швидше і швидше, Олексій не відставав.

І з кожним кроком моє реальне, не сновидне, серце, здавалось, билося скоріше і скоріше.

Я знала, що попереду мене чекає обрив. Але все одно не зупинялася й бігла, прискорюючись.

І не відпускало сильне відчуття, що, якщо не зупинюсь, то обов'язково впаду і розіб'юся.

Але я не можу зупинити сон, цю шалену гонитву. Й прокинутися важче, ніж продовжувати смертельний фантомний біг.

-Йаяя, - я ковтнула повітря, легені аж обпекло киснем, та підскочила. Розтулила очі та побачила перед собою переляканого Мирослава.

Він з жахом витріщався на мене й продовжував тримати за плечі. Я вперилася в його ключиці розфокусованим та відстороненим поглядом і мовчала. Мирослав теж мовчав, тільки притис міцно до себе, а я огорнула його спину своїми руками. 

З очей покотилася рідки сльози, разом з ними мене покидав страх та біль, й серце поступово пригальмовувало свою адреналінову стрибку. Ми сиділи так хвилин десять. І коли мене вже попустило, а думки побігли в бік вируючих гормонів, я спробувала видертися з Демченкових обіймів, але він не відпускав мене.

-Я ж не воскова свічка, а міцний горішок. Це просто кошмарне сновидіння, - сказала таким тоном, ніби заспокоювати треба було не мене, а Мирослава. - Дякую, твої обійми цілющі. Все, мене можна відпускати.

Він послухався мене, наостанок лише заглянув в мої очі.

-Ну ти й налякала мене, - хлопець прибрав з мого спітнілого лоба зайве пасмо. Цей жест був такий милий, такий рідний.

Я б навіть розтанула, але Демченко тут же одягнув свою маску зухвалого шибеника, підморгнув мені та з хтивою усмішкою сказав:

-Треба було чимось іншим зайнятись. Наприклад, краще б ти до мене брудно чіплялася. А я, поборник пристойності, відбивався б від тебе.

Я аж закашлалась чи від сміху, чи від нахабності Демченка. Своїми заявами він непогано мене відволікає від жахливого сновидіння.

-Я тепер не зможу заснути, - повідомила я, коли закінчила свою істеричну кашлянину.

-Я, мабуть, теж. Після таких твоїх завивань, моторошно повіки закривати, - Мирослав здригнувся.

Ну, це вже занадто! Він тепер знущатися з мене буде?

-Знаєш, що, - я обурливо дала йому кулаком в плече. - Я не винна!

-А я тобі нічого і не кажу, - я вистрілила в Демченко суворим поглядом.

Він все зрозумів і змінив тему:

-Ти казала, що в Студениці жила твоя бабуся.

-Моя бабуся та Юхимівна дружать з пелюшок. Й після одруження продовжували жити по сусідству та спілкуватися, - мене прорвало, мов переповнену паводками плотину. Але було відчуття, що якщо я не розкажу цього, то мене розірвуть болючі думи, які завжди супроводжують мене, варто лише побачити старий бабусин дім.

В Демченкові знову просинається його світла половина. Бо він вкладається на постіль, обережно підгортає мене під свій бік так, що я кладу свою голову йому на плече, закидую свою ногу на його та міцно обіймаю хлопця за торс. Й Мирослав відчувається таким теплим. Він моє особисте заспокійливе. В рецепті має бути зазначено "Приймати якомога частіше!"

Я зависаю поглядом на профілі Мирослава та розпочинаю відверто розказувати:

Мати наша була дуже вродливою, але нещасною.

Вибирати чоловіків вона не вміла від слова зовсім. Діставалася їй суцільні покидьки. Можливо, так і не можна казати про рідного батька, але він для мене - чужа людина.

Мати, як ота прислуга, ходила за ними.

Готувала їм обіди, поки ми з сестрою сиділи вдома напівголодні.

Морально теж нам не вистачало її ласки. І мамина увага була для нас за свято. Бабусі ми нічого не казали, ніколи не скаржилися. Але здається мені, що ба сама здогадувалась, просто не знала наскільки все погано. Надіялась, що мати одумається.

Батько, як це не дивно, у нас із Мією один.

Він теж був красенем та запаморочив не одну довірливу дівчину.

З матір'ю в них було кохання з першого погляду. Вони тільки-но познайомились і через тиждень з'їхалися у гуртожитку, а вже через місяць подали заяву до РАЦСу. 

Що сталося далі, мені якось розповіла бабуся.

В назначений час, коли молоді вже стояли перед РАЦСом, батько, поплескавши себе по кишеням, розвів руки і сказав: "Я, здається, забув паспорт. Давай завтра прийдемо".

Робітниця: "Ви що, Ззовсім з'їхали з глузду? Ніяких завтра! Чи зараз чи через місяць. В нас черга!"

Через місяць, як ти розумієш, ніхто до РАГСу не потрапив. Не встигла подружня постіль зхолонути, батько збіг.

Мати заливалася сльозами, але ні його батьків, ні їхніх контактів в неї не було. Спогадом про велике кохання залишилась я. Через кілька років батько знову з'явився на порозі. Як він пояснив свою втечу і відсутність, історія замовчує.

Бабуся тоді сильно посварилася з матір'ю і майже злягла з інсультом. 

На цей раз батько затримався довше.

Це були найщасливіші півроку в житті нашої матері. 

Батько знову зник і дотепер не виходив на зв'язок. Навіть після смерті матері, я писала йому де тільки можна: на електронну пошту, в соцмережах, відправляла телеграму на адресу нібито його батьків. Так, телеграми ще існують. Але нічого, жодного зойку.