Глава 15. Де я намагаюся розставити всі крапки над "І"

Ааа, мені треба відро валер'янки, пустирнику, барбовалу й ще чимось заспокійливим зажувати! 

Наступний день після поїздки в Студеницю пройшов ніби повз мене. Я ходила, мов зомбі. Через те, що не виспалась, через те, що в душі й житті був якийсь шалений розгардіяш. І я мала найближчим часом прийняти карколомні рішення. А хотілося заховатися під ковдру, мов мишак, і не відсвічувати. 

Розпочати розбір польотів вирішила з найменших можливих жертв. Тобто з Ігоря. Ми ще навіть толком і не фліртували, тому прояснити ситуацію з мужчиною має бути безболісним.

А ось до розмови з Данилом, мені треба морально підготуватись. Не образити, ще й постаратися залишитись друзями. Хоча, думаю, що це не реально. В таких ситуаціях завжди один буде нещасним, а інший відчуватиме провину. Це вже не дружба, а катування.

Прийшовши додому після роботи, я без сил впала на своє ліжко та відрубилася. Прокинулась через кілька годин не на сто відсотків бадьорою, але вже й не хирлявим зомбаком.

У ванній довго вдивлялася в своє відображення в дзеркалі, пальцями потикала в мішки під очами та спробувала їх розгладити. Голосно видихнула, бо зрозуміла, що, мабуть, прийшов час слідкувати за своїм лицем ретельніше. Це не двадцять, коли можеш не спати ночами, холодною водичкою поплескала і все, ти свіжа та енергійна. Тому я начепила на обличчя тонізуючу тканинну маску із Кореї, розрекламовану нашими бьюті-блогерами, й задоволена попхалася на кухню, бо організм потребував чогось поживного і поскоріше.

На кухні поралася бабуся. На мої кроки вона обернулась та вилаялась:

-Та шоб тебе! Налякала! Ти чого тут привидом шастаєш в такому вигляді?

Я пирснула з бабусиної реакції й продовжила:

-Прокинулась та зголодніла. Ось і вирішила попоїсти чогось.

Бабуся у відповідь тільки похитала головою та цмикнула:

-Іди знімай ото своє дрантя, що в тебе на фізії, та через п'ятнадцять хвилин чекаю вас з Мією на вечерю.

За вечерею нам з Мією прийшлося вислухати, як Антонівна з сусіднього під'їзда нахабно схопила поперед бабусею останній свіжий зі скоринкою батон, а всі інші перемацала своїми артрозними граблями. На питання: "А що в інших магазинах нема хлібу?" Бабуся подивилась на нас так, ніби ми їй запропонували купити щонайменше жабу в маринаді. І видала свою "короночку":

-Та щоб ви розуміли! Це ж перша міська хлібопекарня! Їй вже сто років.

Не вистачало тільки розмахування вказівним пальцем. Але і без нього бабусине обурення було щире.

-Хліб та й хліб, - знизала плечима Мія. Я теж незрозуміла бабусиного захоплення.

-Їй вже сто років! - наполягала ба.

Я хмикнула і виказала свою думку з приводу пекарні:

-І що, ти хочеш сказати вони печуть вироби за сторічними рецептами? Не сміши мене! Може й рецепти оригінальні, але використовують вони звичайну муку та кондитерські рослинні жири. Тож від вашої пекарні тільки назва залишилась.

Бабуся махнула рукою та відкрила рота, щоб вимовитися. Але ми з Мією випередили та одночасно вигукнули:

-Та щоб ми розуміли! - переглянулися з сестрою та розсміялися.

-Що з вас взяти! Дорослі дівки, а в голові казна що! - пробубоніла ба.

Їсти продовжили мовчки, аби не посваритися через яку-небудь дурню.

Поки ще щось не стало на заваді, вирішили з Мією, врешті-решт, спекти біскотті. Чим і зайняли вільний четверговий вечір.

Вранішня робоча п'ятниця мене зустріла радісним щебетом Марі на тему "Який же чудовий Олег" та все в такому дусі. Сама ж я була налаштована менш оптимістично, бо на мене чекала не дуже приємна розмова, і слухала дівчину через слово.

Марі щось запитала, але я не почула через свої думи:

-Що ти сказала?

-Ти що, мене зовсім не слухаєш? - ображено запитала Марі.

-Авжеж слухаю! - запевнила я веселу подругу. - Відволіклась трохи. Так що ти спитала?

-Ти підеш з нами обідати в їдальню?

-З вами, це з ким?

-Зі мною, Олегом та Ігорем звичайно, - Марі кинула на мене здивований погляд, а потім хитро запитала, - чи в тебе вже є інші викладацькі кандидатури?

-Немає ніяких кандидатур, - відмахнувся я та, поки Марі не причепилася з розпитами, поцікавилась, - ви після другої йдете?

-Ага, - відповіла подруга, навіть не повернувшись в мій бік, бо вже була зайнята розглядуванням себе в дзеркалі.

-Тоді я з вами, - ось і влучна нагода поговорити з Ігорем.

Домовлюся одразу й з Данилом про зустріч, щоб вже скоріше розібратися з усім.

Набираю на смартфоні Скорика і через кілька гудків чую голосне:

-О привіт, мала! Я як раз згадував про тебе.

-Привіт, дорослий! - перекривляла Даню. Як же я ненавиділа в років шістнадцять, коли він так мене називав, ще й перед старшими хлопцями з секції єдиноборств. Коли до того ж, я й справді була мала - худорлява, без жіночних принад. А Даня це прекрасно знав і навмисно продовжував обзивати малечею, карапузом і т.д. - Хочу тобі щось сказати.

-Я теж маю тобі дещо розповісти, - задоволено повідомив Данило.

-Кажи тоді першим, - запропонувала я.

-Мене знову запросили на роботу до Києва, навіть відрядження до Німеччини обіцяли, - видає радісно друг.

-Це ж пречудово! Поздоровляю. Це те, чого ти так бажав, - він заслугував на це і я щиро рада за Данила.

-А як же наші можливі стосунки? - запитав Дан, вмить посерйознішав.

Я зітхаю:

-Мені здається, що в нас все одно нічого б не вийшло. Тільки б дружбу даремно споганили.

-Думаю, ти маєш рацію. Але все одно ми залишились один у одного, - пафосно наголошує Даня. - Будуть проблеми, звертайся! Дядько Данило все повирішує.

-Обов'язково! -запевнила Скорика. - Коли виїзжаєш? 

-Наступного місяця поїду на кілька тижнів. А з нового року вже на постійно.

-Ми хоч побачимось перед від'їздом?

-Ти натякаєш на гулянку в честь мого підвищення? - хитро запитує Дан.

-Авжеж, треба ж тебе по-людськи відправити, - сміюся я.