Глава 17. День народження Демченкового друга та інші пакосні особистості

Дорогі мої 😻 🐾 😻 

Вибачте, що так довго писала продовження. Виправляюсь та викладаю нову главу. Наступна вже майже написана і скоро теж буде викладена!

Приємного читання! Цілую ваш автор 💋

Я хочу його побачити, - серйозно промовила бабуся та стисла губи в нитку. 

-Ба, мені вже не вісімнадцять, - обурилася я.

-Та хоч сорок сім. Я сказала, що хочу з ним познайомитись, - ба продовжувала наполягати на своєму.  

-Я, взагалі-то, два роки була за кордоном! Й нічого, нормально все зі мною! - привела останній аргумент.

Який не дуже переконав бабусю:

-Ну ти ж повернулася. Вважай, що я хочу наздогнати. 

Але я теж вперта і до останнього продовжувала битися за можливість, що бабуся передумає знайомитись з Демченко:

-Ми їдемо лише на два дні.

Мирослав збирався заїхати за мною в суботу вранці, й повернутися ми мали в неділю ввечері.

-Тим паче, що ти з ним ще й ночувати разом будеш! -наголосила ба на тому, що я точно не збиралася узгоджувати з нею. - А якщо він скомпрометує тебе? Я маю знати в очі, кого потім шукати!

Маю надію, що це бабуся так невдало жартує.

-Як ти там кажеш? Сучка не захоче - кобель не вскоче! - я переможно склала руки на грудях.

Хотіла ще чогось дотепно-колючого додати, але глянула на бабусю… І з її виразного погляду зрозуміла, що вона боїться повторення минулої депресії.

-Такого більше не буде, - я враз посерйознішала. - Цього разу все не так.

-Я і не сумніваюся, але познайомитись з ним хочу. Мені буде спокійніше.

Я зітхнула. Зрозуміло, що вибору в мене не має. Питання в тому, чи захоче Мирослав знайомитись з моїми рідними. Це, як ніяк, серйозний крок, перехід стосунків на вищий рівень.

Порадувати Демченка я вирішила одразу ж. 

-Мшмх... - я не могла вичавити з себе просту фразу і щось мимрила прямо в динамік смартфону.

-Що ти там жуєш мені у вухо? - єхидно запитав Мирослав. - Це, взагалі то, невічливо!

-Я не жую. Я... - просто збираю силу волі докупи, щоб запросити тебе додому.

-Ти... - здається, Демченко знущається наді мною і моєю несміливістю.

-Я хотіла сказати, що моя бабуся хоче з тобою познайомитись.

-Нема питань. Коли? - Мирослав не роздумував над відповіддю ані секунди. Я дещо отетеріла, бо мала надію, що він вигадає якусь серйозно причину і відмовиттся. Я цю причину перекладу бабусі і ми залишимо це ганебне знайомство колись на потім.

А він погодився. От бісові копитця! 

-Коли знайомство? - вдруге спитав лава Мирослав, а я думала. І нічого кращого не надумала, як покликати прямо перед поїздкою. - Давай в суботу вранці.

-Ти впевнена?

-Так. А що? Ти познаймишся з бабусею і ми одразу поїдемо на дачу, - впевнено відповіла.

-Якось це неправильно, поспіхом. Може краще в п'ятницю? - запитав Демченко. - Разом після твоєї роботи поїдемо чи я пізніше під'їду.

-Та ну, будеш ще кататися. Давай в суботу, - я продовжувала стояти на своєму.

-Як скажеш. 

Чим менше вони проведуть разом часу, тим мені спокійніше.

Про те, що знайомитись Мирослав прийде завтра вранці сказала бабусі пізно ввечері. Ось такий каламбур. Зробила я це навмисно, щоб бабуся не змогла закотити пир на увесь світ.

-Це не по-людськи якось! 

Ще одна! Дивлюся всім аж свербить, як хочеться познайомитись.

-До нас прийде в гості молодий чоловік, а ми його навіть нічим не пригостимо?! - ба прийнялася голосити. - Що він подумає? Яка з тебе господиня?

-Нормальна господиня! Він що, сюди прийде їсти? Мирослав не надовго, нам ще їхати.

Бабуся підірвалася та вибігла з зали.

Я провела її здивованим поглядом. В кімнату зашла весела Мія і я в неї поцікавилися:

-Що це з бабусею?

-Побігла пиріжки смажити завтра твого жОниха пригощати буде, - пирснула мала.

Я насупилась. Не подобається мені все це.

-Спробуй тільки завтра так бовкнути, - Мія з непорозумінням глянула на мене і я пояснила, - назвати його жОнихом. Знай, кара моя буде страшною! 

На мою загрозливу обіцянку Мія у відповідь тільки нахабно зареготала:

-Піду бабусю попереджу, що в нас тут шалена наречена. Треба акуратніше з нею. А то хто його знає, - сестра покрутила вказівним пальцем в повітрі, натякаючи на мою схибленість. 

-Попрохаєш ще в мене ті джинси чи хамелеонові туфлі, - прогоранила сестрі навздогін.

Мія висунула голову із-за дверей:

-Куди ти дінешся! Ти ж моя улюблена старша сестричка, яка розуміє всі жарти, - і зробила котячі очиська, - і не жалкує для своєї сестри якихось ганчірок.

-Нічого собі ганчірки! - справедливо обурилася. - Туфлі італійські зі штучної дорогезної шкіри. Такі тільки в мене та ….

-Яка ти меркантильна, - Мія показала язика. - Піду краще бабусі допоможу. Ти завтра ще подякуєш.

-Ой, робіть що хочете, - я махнула рукою та пішла до своєї кімнати. Твердолобі, що граніт.

Якщо вже і Мія на боці бабусі, то все… Тримайся, Мирославе, завтра на тебе чекає гостинність родини Біленко!

Знайомство пройшло на диво… непогано. Все було спокійно і нормально. Ну, майже нормально. Я все чекала якоїсь підстави і… дочекалася.

Демченко з'явився о пів на восьму. Приніс мамин пиріг. Коли тільки встиг з'їздити за ним?

Ми попили чаю з бабусиними пиріжками, зажували пирогом.

З-за столу я не виходила, а викочувалася з почуттям, що я людина-кулька. І це не від легкості в організмі, а від форми пуза, в який було накладено вранішніх смаколиків.

Бабуся ще й з собою дала пиріжків. Мирослав радісно схопив їх, я навіть не встигла відмовитися. 

Ба не задавала непристойних чи особистих питань. Мія не відпускала своїх сумнівних жартів.

Ідеальна сім'я! Може їх підмінили? Вночі прилетіла тарілка забрала моїх родичів, а сама висадила сюди інопланетян.