Глава 22. Найкращі світанки

В понеділок Мирослав мене будить ще затемно зі словами: 

-Найкрасивіший захід ми побачили, залишилось ще план по світанкам виповнити.

-Світанкам? - спросоння перепитую я, сидячи на ліжку.

-Так, є в мене тут одна ідея, - Мир хитро протирає долоні та виходить з кімнати.

А я навпомацки, бо розплющити очі не має ніяких сил, шукаю свій одяг. Звісно ж перечіпляюся через лямку свого рюкзака. Падаю, прихоплюючи з собою простирадло з ліжка та подушки, яке падає все на мене. Лежу мов мумія, навіть мізинцем не повурухнути, і підвестися не можу через оте все дрантя, що звалилося на мене. В кімнату заходить Мирослав і витріщяє на мене очі:

-Ти що, вирішила на підлозі доспати?

-Ні, я просто впала. Допоможи мені підвестися, - я простягаю до Демченка руки.

Він прибирає з мене простирадло з подушками та пирскає:

-Твоя граційність мене вражає. Я прямо горджуся собою, що зустрічаюся з такою зграбною дівчиною.

-Йди ти, - буркочу я та продовжую пошуки свого одягу.

Напівсонна та зла роблю свої гігієнічні процедури, складаю речі в рюкзак та спускаюся на перший поверх на кухню, де мене чекає Мир.

Демченко, на заздрість, виглядав бадьоро і свіжо. Таке відчуття, що він тільки зі спа-процедур повернувся, а не встав лише після кількох годин сну. 

Мирослав, бачачи мій млосний стан, простягнув чашку з кавою та бутерброди. Коли тільки встиг вже нарубати бутебродів? Він взагалі спав?

Поснідавши, Мирослав відносить наші речі в авто та йде попрощатися з хлопцями. Музиканти вирішили відпочити на цій турбазі ще кілька днів. "Набратися натхнення", як сказав Моргенмуффель. "Чи просто набратися", як уточнив Педро.

Ми від'їжджаємо з турбази. Дорогою зупиняємося біля автозаправки, розім'яти м'язи та перехопити чогось шкідливого, але смачного. 

Їзда по шосе мене вколисує і я починаю повільно кліпати очима. Мирослав це помічає і починає мене буркати:

-Ти знов хропака зібралася дати? Не соромно тобі? Я тут, неспавши і макової росинки в рот не бравши, везу тебе, а ти…

-А я не сплю! Це тобі здалося, я просто трохи повільніше опускала повіки, щоб ретельно зволожити свої очні яблука.

-Що? - Демченко засміявся. - Ну ти і вигадала. Але відмазка добра. Гаразд, спи засоню. Скоро приїдемо.

-Дякую, але вже не хочеться. Хтось перебив бажання, - з натяком промовляю я. Сну тепер і справді, як не було. Краще подивлюся у вікно. Тим паче пейзаж був привабливим.

Ми знову робимо зупинку, щоб подихати повітрям. 

Коли ми сидимо вже в авто та збираємося прямувати далі, Мирослав неочікувано питає:

-Хочеш спробувати покерувати? 

Я не встигаю нічого відповісти, а він мене вже тягне до себе:

 -Сідай переді мною. Я буду підстраховувати.

Трохи гальмую, бо мій водійський досвід на рівні "нуль". Я не враховую тот єдиний раз, коли я була змушена їхати на Демченковій машині. Тоді мені допоміг адреналін, бо в нормальній ситуації, я б ніколи не сіла за кермо.

А зараз відчуваю себе невпевнено. Я б сказала, що мені боязно.

-Гей, ти чого закрила очі? - посміхаючись, питає Мирослав. - Як же ти їхати будеш?

-Не знаю. Ти ж мене підстраховуєш, якось та доїду, - з невеселим смішком промовляю я.

-Не думав, що ти так легко спасуєш перед кермом, - хитро каже Мирослав. І я знаю, що він мене спеціально провокує. - Ти так жваво побила тих бовдурів у дворі. А потім круче, ніж Дизель у Форсажі, довезла мене скровавленого додому.

-То був інший випадок. Ти був поранений. Може не будемо це згадувати.

-Добре, як скажеш. Краще спробуємо побороти твій страх перед водінням.

Заспокійливі слова та впевнені рухи Мирослава творять диво, бо з кожним метром шосе, їхати в мене виходить все краще і краще.

Нарешті я їду на повній швидкості. Машин навколо немає, тому я спокійна. Ні, я радісна та збуджена. Бо виявляється, мені подобається водити авто.

Мирослав притуляється губами до моєї шиї, щоб лагідно поцілувати, потім легко дмухає за вушком.

Я хихочу:

-Не відволікай мене.

Я відчуваю його бажання і воно передається мені.

Ми зупиняємось посеред якогось поля та 

вискакуємо з авто, не звертаючи уваги на температуру повітря. Яка після холодної ночі, скажімо так, освіжає.

Демченко дістає килимок, як для йоги, кидає на нього ковдру. В нього там що, цілий склад? 

Мирослав сідає, притягує мене до себе та вмощує на свої коліна так, що наші обличчя знаходяться близько навпроти. Якраз зручно для поцілунків. Світанкових поцілунків.

Наші стегна приторкаються, наші руки блукають, мої - по Мирославовій спині, а його - по моїй шиї. Наші серця відбиваються в унісон, наше дихання стає єдиним, бо ми ковтаємо одне повітря на двох. Губи Мира накривають мої і ми натхненно цілуємось, поки в легенях вистачає кисню.

Мир відривається від мене та зп'яніло дивиться в мої очі:

-Мені здається, що я  безтямно кохаю тебе.

-Ти не впевнений кохаєш мене чи ні? - хочу обуритись я, але тільки тихо перепитую.

-Я не впевнений в тому, що означає кохання. Але якщо - це те, що я не можу дихати без тебе, що ти мені снишся вночі, що разом з тобою я ніби літаю без крил. І усі твої дратівливі звички мене не дратують, а навпаки розніжують. То хочу сказати, що я тебе кохаю!

Я розплилася сиропом:

-Я теж хочу дихати з тобою одним повітрям і літати разом. А якщо падати, то вдвох. Про кохання не треба говорити голосно. Це лише слова, головне вчинки.

Ми знову ошаленіло цілуємось.

Через десять хвилин, а по відчуттям через цілу поцілункову вічність, ми сідаємо в авто, щоб рушити в Вінницю.

-Я не зрозуміла, а що це в мене за дратівливі звички?! Я, взагалі-то, янгол,  якщо ти це ще не помітив, - згадую слова Мирослава.

-Звісно янгол! Тільки з диявольськими ріжками та хвостиком, - він єхидно хмикає.

-Ти не відповів на моє питання!