Глава 12

Доївши морозиво, Марк важко зітхнув. Я бачила, як на його обличчі з’явились схвильованість і сум. Видно було, що він хоче щось сказати, але щось йому заважає. Можливо він розчарований нашою зустріччю, і не наважується сказати про це? Може вважає, що це все помилка і нам не слід продовжувати цю безглузду затію з побаченнями. Я вирішила не гаяти, а ні свого, а ні його часу і з'ясувати все одразу. Набравши повні легені повітря, і ледь не знепритомнів від надлишку кисню, я все ж запитала:
   — Марку якщо ти хочеш піти, я зрозумію.
   — Ні! Ти що! Я про таке і не думав. Мені шкода, що тобі так здалось. Зненацька узявши мої долоні у свої, він почав ніжно гладити їх. Дивлячись прямісінько на мене, він продовжив:  — Я радий, що я тут з тобою.
   Після того, як мої долоні опинились у полоні його ніжних рук, і після таких слів, я не могла промовити ні єдиного слова. Я боялась навіть поворухнутись.
   Марк зітхнув вдруге і одразу почав говорити.
   — Вибач. — Його було ледве чутно.
   — За що?! Ти ж нічого не зробив! — я пильно подивилась в його очі. Це вже вдруге наші погляди зустрілись. Першого разу ми дивились один на одного так само на майданчику. І от тепер знов.
   — Отож бо й воно. Я нічого не роблю, щоб тобі було зі мною добре.
   У мене перехопило подих від такого щирого зізнання Марка. Гадаю він сам себе здивував і геть такого не очікував.
   — Марку, ти й не уявляєш наскільки мені подобається бути поруч з тобою. Щоб мені було добре, тобі просто треба бути зі мною. Цього більше чим досить. Від одної твоєї присутності все чудово. — Закінчивши свою промову, я усвідомила, що сказала йому більше чим треба було.
   Він щиро усміхнувся.
   — Я радий, що ти так думаєш про мене.
   — Це наше перше побачення, нам потрібен час, щоб краще пізнати один одного. Думаю цим ми зараз і займемося. Так?!
   — Це було б чудово. — З милою посмішкою відповів він, і ще додав: — Від тепер я не буду таким мовчазним, обіцяю.
   — От і добре. Тоді розкажи мені, як ти почав грати у футбол? — я зацікавлено чекала на його розповідь.
   — Я вже навіть і не пам’ятаю, здається я граю з пелюшок. — З запалом продовжував Марк, не перестаючи тримати мої руки. — Коли я граю, то забуваю про усі проблеми. Я наче знаходжусь у своєму ідеальному світі.
   — То чого ж ти про це не скажеш своєму татові? — запитання саме вирвалось на зовні.
   Можливо й не варто було його питати про це. Я просто не розумію – чому не можна розповісти батькам про те, що робить їхнього сина щасливим. Невже у них ніколи не було мрії, яку вони хотіли б здійснити? Чому б не дозволити своїй дитині вибирати свій шлях?
   — Я не можу його підвести. Я змушений буду працювати у тата, і це не обговорюється. Та й нічого, все одно у футбол довго не грають. Що ж я потім буду робити, після короткої кар’єри футболіста. — Він важко зітхнув і відпустив мої руки.
   Ця розмова його спочатку обрадувала, а потім засмутила. І я зовсім не знала, як його підбадьорити. Я так хотіла міцно його обійняти, але звісно наважитись на це  не могла.
   Нахиливши голову до низу, я змогла сказати лише одне:
   — Мені шкода.
   Побачивши, що я засмутилась він знову узяв мене за руку, але тепер це було інакше. Він встав і потягнув мене за собою.
    — Пішли пройдемося. І не хвилюйся за мене. У мене  все буде гаразд. — З цими словами, Марк подарував мені свою прекрасну посмішку. — Чим ти любиш займатись, і взагалі що ти любиш?
   Що я люблю?! Я люблю тебе! Але ж я не могла так йому сказати.
   — Мені подобається музика. Я не можу почати ранок, не послухавши своїх улюблених пісень і не випивши кави. А ще я полюбляю дивитись фільми та ходити до кінотеатру.
   — Я теж люблю переглядати фільми, особливо комедії. Нам треба буде обов’язково сходити у кіно.
   — Це було б чудово! — з посмішкою до самих вух, відповіла я.
   — Я б хотів піти найближчим часом, але цілий тиждень я буду на тренуваннях.
   — От же ми не будемо бачитись цілий тиждень? — запитала, я не приховуючи свого засмучення.
   — Ми зможемо бачитись до полудня, а іноді й ввечері. Якщо ти звичайно захочеш?
   — Звичайно, що захочу. — З цими словами я ще дужче вчепилась у його руку.
   Я і сама не очікувала, що стану такою відкритою і балакучою. На мене це не схоже.
   — А ти давно знайома з Яном і його сестрою?
   — Так. З Лізою ми дружимо з шести років, і Яна я знаю з такого ж віку. Він звичайно старший на три роки, але ми з Лізою цього ніколи не відчували. Ян завжди відносився до нас так, як до своїх друзів однолітків. Можна сказати, що він не тільки Лізин брат, а і мій.