Артикул 7.

Для того, аби мій від’їзд не викликав ніякого здивування і не виглядав підозріло, вирішили декілька днів почекати. За цей час я оновила трав’яні запаси крамниці, приготувала декілька значних партій ліків, серед яких були як звичайні протизастудні мікстури, так і антидоти до вовчого аконіту зі знеболювальними та регенеративними мазями. Першу половину дня я проводила у лісі з кошиком на перевагу у компанії мавок і лісовика, другу – у підземній лабораторії пані Ернсон, де й зберігалися всі її продукти. Сама жінка активно збирала мені пакунок з речами, дізнавалась, якими шляхами можна дістатись до Традеї – місця, де я збиралась прожити найближчі декілька років, а також шукала перевізників, що їхали на південь не через столицю, а об’їзними шляхами, де практично не було перевертнів чи магічно здібних вартових, яких вистачало у Клетарі.

За п’ять днів усе було готово. Від’їзд запланували на недільний ранок, залишалось владнати деякі незначні нюанси та попрощатись із лісовими друзями. Міські ж пообіцяли провести мене до транспортної станції, за що я була їм щиро вдячна.

Проте в суботу після обіду до крамниці забіг захеканий Берт. У руках він тримав згорнутий лист паперу, перев’язаний червоною стрічкою, що натякало на важливість повідомлення.

- Селесто, начальник просив передати, – чоловік простягнув мені послання і, випивши склянку холодної води, хутко побіг назад. Як я зрозуміла з услід кинутої фрази, у заставі сьогодні справи активно кипіли через візит високопосадових осіб зі столиці, направлених особисто керівником відділу Цивільної безпеки при Таємній Канцелярії.

- Дякую, – вигукнула йому навздогін і негайно ж перейшла до прочитання.

Зазначалось там наступне:

«Зі столиці приїхала делегація геоморів. Вони знають про напад гарпій і незабаром навідаються до пана Макстіла. Боюсь, відчути магію Хаосу їм буде не складно, а отже, ти у небезпеці. Раджу бігти до лісу і просити прихистку у своїх лісових товаришів. Багато речей із собою не бери – лише найелементарніше: гроші, документи, їжу... Вранці я пришлю когось по тебе, і ми вирішимо, як бути далі. Знищ це повідомлення одразу, як прочитаєш, і не забудь прикрити своє обличчя. Пані Ернсон я попереджу. Бережи себе!»

З кожним новим прочитаним рядком серце билось, мов навіжене: так сильно, так голосно, так налякано. Відшукавши пусту металеву тацю, я поклала на неї папір і підпалила. Попіл розвіяла у комині. Схопивши тканинну торбину із довгою ручкою через плече, закинула туди, як порадив пан Теліас, документи, гроші та деякі ліки першої необхідності, на їжу місця не залишилось, тому вирішила нічого не брати: таки літом у лісі знайду, що поїсти.

З конспірацією теж особливих проблем не виникло: руни заховала за білосніжною шовковою маскою, яку в день порятунку батька подарував мені Робін. Останнім часом, я часто її вдягала, як вибиралась у місто, пояснюючи це трагічним закінченням невдалого експерименту. Люди мені вірили та співчували...

Погода цього дня, як і декілька попередніх, радувала сонячним безхмарним небом. На вулицях Удеї снувало багато народу, що зіграло мені на руку, бо загубитись у натовпі, аби мати змогу вибратись із міста непоміченою, було простіше простого.

Проте варто було подумки зрадіти, як хтось зненацька схопив мене за руку, тим самим змусивши зупинитись. Я заклякла на місті, відчувши, як страх сталевими пазурами огорнув серце, і навіть слова вимовити не могла.

- Ти куди так поспішаєш? – почула знайомий, майже рідний, голос.

- Робіне, ти мене страшенно налякав, – вимовила я вмить охриплим голосом.

- Ти чого така бліда? Невже захворіла? – стурбовано запитав хлопець, торкнувшись рукою мого лоба.

- Не маю часу пояснювати. Зараз мені небезпечно тут знаходитись, тому мушу бігти. Зустрінеш пана Теліаса – передай йому, щоб гукав Серажку, як шукатиме мене у лісі.

- Стривай, нічого не розумію. Чого тобі туди серед білого дня з таким поспіхом бігти? Про яку небезпеку йде мова?

- Він тобі усе пояснить, – кинула я на прощання і, вивільнивши руку, ще швидше посунулась у сторону зеленого царства.

Зазвичай до лісу я ходила дорогою, що пролягала повз Удейську сторожову заставу: тудою було значно швидше і легше дійти до дуба, всередині якого жив лісовик. Проте цього разу довелось обрати шлях дещо довший і тернистий – крізь болото. Тудою рідко хто кудись колись ходив. Місцина була бридка і небезпечна, але я, завдяки мавкам, знала деякі лазівки.

Отже, кожен другий пагорб – ілюзія, рухатись обов’язково потрібно по лівій стороні, переходити з купини на купини обов’язково з інтервалом у три секунди, інакше загрузнеш у болоті так, що сам лісун не висмикне.

Як тільки найважча перепона залишилась позаду, рухатися стало набагато легше, і солодкий спокій розлився у серці. Здавалось, тепер я опинилась у повній безпеці, і це допомогло трохи розслабитись.

Дерева у цій частині лісу через близькість із кордоном Марнамасу були дещо страшливими, навіть екзотичними, а чагарники – настільки густими, що подекуди доводилось силою продиратися по зарослих стежках, котрими рідко ступала нога живої істоти. У цей момент фантазія підкидувала різні картинки, де я в ролі злодія крадусь за наживою у чийсь будинок. Від цього робилось каплю веселіше, але гіркий присмак розуміння того, що зараз я, схоже, назавжди покидаю свою домівку, на жаль, нікуди не зникав.

- Серажко! – гукнула я лісову мавку, що жила у цій частині лісу.

Проте відповіді не отримала.

- Серажко! – гукнула я знову, але не дуже голосно: боялась привернути до себе чиюсь небажану увагу, що, втім, не допомогло.

- Чого репетуєш, людське відріддя? – хриплим низьким голосом застогнав хтось позаду мене.

Налякано ойкнувши, розвернулась і зустрілась поглядом із худим блідошкірим створінням, чиє густе довжелезне брудно-чорне волосся спадало до самої землі, ледь не волочачись по ній. Обличчя цієї істоти було впалим, під очима лежали темні мішки, довгі тонкі руки швидше нагадували сухі палиці, а кігті – леза.