Артикул 2

Вуличне планування містечка, в якому я опинилась, виявилось відверто нікудишнім. Вулиць було багато, і всі шляхи плутались один між одним. Здавалось, я блукаю просторами справжнісінького лабіринту, що навіювало почуття глибокого суму. Втім, опускати руки я не збиралась.

- Перепрошую, чи не підкажете ви, що це за місце? – звернулась я до чоловіка, що вийшов із сусіднього будиночку.

Той окинув мене коротким презирливим поглядом і мовчки посунув далі.

- От... півень насуплений! – кинула пошепки йому навздогін.

- Ти в Нарозі, хлопче, – долинуло ззаду. Розвернувшись, зустрілась поглядом із середнього віку чоловіком, що курив люльку, спершись на дерев'яний стовп.

- Де це? – перепитала здивовано. Я раніше не бачила на карті Асенсари цього місця.

- Північно-східний кордон. Але ми на нейтральній землі: за чотири кілометри починається Сейнаш, – одказав незнайомець, дивно посміхнувшись і видихнувши брудно-білу хмарку диму.

- Як далеко звідси Удея? – ледь не приречено уточнила я.

- Кілометрів зо сто точно буде. Як треба, можу підвезти за розумну плату, – чоловік кивком голови вказав на сусідній поворот: - за тим будинком моя карета.

- Чесно? Було б непогано, – не змогла втримати радості: - от тільки мені у протилежну сторону потрібно. Я на південь їду, допоможіть дістатись найближчої сторожової застави. За гроші не хвилюйтесь, вони у мене є.

- Чудово. Просто прекрасно, – протягнув мій новоявлений водій і махнув рухатись услід за ним.

Настрій невпинно поліз угору. Щонайменше, на одну проблему стало менше.

От тільки за поворотом мене дожидалась зовсім не карета, а натовп напівп’яних розбишак в оточенні смітникових баків. Біля одного з них лежало щось велике біло-червоне. Придивившись, із жахом усвідомила, що це побита жінка, яка геть не подавала ознак життя і потребувала негайної медичної допомоги.

- І як це розуміти? – намагаючись не видати свого страху, якомога спокійніше запитала я.

- Ніяк. Просто залиш тут усе, що маєш і котись під три чорти, – знизав плечима мій недороблений водій.

- Себто ви мене грабуєте? – уточнила дещо нервово.

- Досить базікати! Роби, що кажуть, як не хочеш здохнути, – вигукнув один із представників аборигенів, показово діставши із кишені розкладний ніж.

Ох, і вляпалась я. Таки вдача сьогодні далеко не на моєму боці. Принаймні зараз точно. Гроші мені потрібні, без них я надовго тут застрягну, якщо виживу взагалі.

- Може, домовимось якось? – запропонувала, втім, не сподіваючись на позитивну реакцію. А сама тим часом почала помалу відступати. Хоча, тверезо оцінюючи ситуацію, розуміла, що мої шанси на порятунок дуже низькі. Я ж говорила вже, що не вмію швидко бігати (той випадок у лісі був разовим)?

Проте, вже за декілька кроків врізалась у щось тверде. Хм, ще мить тому тут, здається, не було жодної перепони. Обережно повернулась…

- Ой! – тільки й мовила, глянувши в сіро-зелені очі ранкового сплячого красеня.

Капут мені! Їй-Богу, капут! З усіх сторін повний облом! Та за що на мої бідні плечі звалились усі ці неприємності? І як тільки знайшов? Тут чорт заблудиться, не те що проста людина.

Чолов’яга лякав своїм розслаблено-зверхнім виглядом, здавалось, він може убити одним поглядом. Я вже навіть не розуміла, де мені безпечніше: у компанії місцевих розбишак чи ось тут, з ним.

- Чого тобі? – от, ніби, сказав грізно, а голос затремтів. Схоже, псевдоводій теж відчув цей потяг небезпеки.

- У вас є десять секунд, аби врятуватись, – долинув майже розслаблений голос з-за моєї спини.

А я що? Мене двічі просити не треба. Перехопила міцніше сумку і боком, боком, ось так, обережно…

- Не ти, – мене схопили за руку і повернули у попередню позицію.

- Ти хто такий? – вирішив наїхати на цього здорованя, схоже, ватажок новонареченої банди не анонімних самогубців. Він підійшов до нас майже впритул, мовби демонструючи, що нікого і нічого не боїться. - Це моя територія, і ніхто, затям собі, ніхто, окрім мене, не в змозі диктувати тут свої правила!

- П’ять, – монолог бандита ніхто не зацінив.

- Що? – незрозуміло перепитав той.

- Чотири, – упс, це ж зворотний відлік закінчується.

Що ж то зараз буде-е?

- І що ти мені заподієш? – насмішкувато поцікавився ватажок, діставши із кишені штанів сигарету і закуривши.

От тільки полум’я із його запальнички здійнялось пів метровим стовпом угору і перекинулось на самого чоловіка. Він закричав, мов навіжений, і припав до землі у спробі загасити вогонь, його ж товариші налякано кинулись навтіки. Спостерігати за цією жорстокою картиною було важко. Хотілось зажмурити очі та закрити вуха, аби не буди спостерігачем цього звірства.

- Ходімо! – маг схопив мене за руку і повів у невідомому напрямку, втім, я швидко висмикнула свою кінцівку і побігла назад у той проклятий закуток. Не хотілось покидати там знайдену дівчину, хай навіть вона була вже мертва. Ніхто не заслуговує на таку смерть.

От тільки, на щастя, постраждала виявилась живою, хоч і дихання її було рваним, а тіло покривали десятки синців і шрамів. Радості моїй не було меж. Підхопивши бідолаху під талію, спробувала підняти, втім вона виявилась не такою легкою, як здалось на перший погляд.

- Що ти робиш? – спантеличено поцікавився пан переслідувач.

- Рятую її, хіба не бачите? – мимоволі огризнулась, пихкаючи від натуги, як паротяг. - Краще б допомогли.

Чоловік окинув мене дивним поглядом, утім, не відмовив. Закинув дівчину собі на плечі та поніс. Куди – не знаю. Я лиш мовчки посунулась слідом.

- Для чого ти це робиш? – пролунало неочікуване запитання.

- Що саме? Допомагаю? – перепитала здивовано і, отримавши у відповідь ствердний кивок, відповіла: -

Просто так. Якщо це в моїх силах – чому б і ні? Можливо, зараз на неї дома чекають батьки, чи чоловік і діти.

- Дивно.

- Чому?