Поцілунок світанку

Артикул 2.

Привів мене Котомас Нересович до просторої, святково вбраної зали, де зібрались сотні, а то й тисячі різношерстих створінь. Гул стояв тут масштабний, та й ніде було яблуку впасти. Далеко попереду над всіма нами здіймалась величезна металева арка, поруч якої стояв високий сивобородий дідок у темно-синій мантії та окулярах у срібній оправі. В руках у нього від протягу коливався довжелезний лист, підозрюю, з іменами цьогорічних вступників. Вигляд при цьому у чаклуна був украй незадоволений: брови насуплені, губи стиснуті, зверхній погляд… Однозначно, цей індивід мені вже не подобався. Втім, я не поспішала робити будь-які висновки щодо місцевого персоналу. Кому, як не мені, знати, що перше враження часто буває хибним.

- Зм-мушений вас залишити, панянко. Втім-м, не сум-мніваюсь, ми з вам-ми ще зустрінемось, – промуркотів ректор і миттю розчинився у повітрі. От щойно стояв прямісінько тут, на цьому місці, а вже нема. Вперше бачу реальну телепортацію! Дійсно вражає. Гадаю, до цього буде важко звикнути.

Після того, як єдиний знайомий покинув мене, стало якось самотньо, попри те, що зала була переповнена представниками різних рас. Я не знала, де себе подіти, боялась першою до когось заговорити, та й загалом не розуміла, як потрібно поводитись. Вперше за останні два з половиною роки я так кардинально змінила середовище проживання. І ці зміни мене бентежили.

- Перепрошую, – скоромовкою буркнув молодий парубок, що ненароком зачепив мене плечем, пробираючись крізь натовп ближче до сцени.

Я не встигла ніяк відреагувати, лиш насмішкувато похитала головою. Таки для усіх присутніх це поворотний момент у житті. Від результату перевірки напряму залежить майбутнє кожного. Мені важко уявити, що відбувається всередині всіх абітурієнтів, і цей хлопець точно зачепив мене не спеціально, що, гадаю, можна й пробачити.

- Чому ти не хвилюєшся? – запитала невисока руда дівчина, що стояла попереду мене. Вона повільно розвернулась і пильно вдивилась мені в очі. - Кожен у цьому залі зараз на межі паніки, більшість ледь на ногах стоїть. А ти зовсім байдужа. Не розумію, чому.

Сказати, що я дещо розгубилась – нічого не сказати.

- Ти емпат? – запитала обережно.

- Так. Ти не проти, якщо я постою біля тебе? Емоції усіх інших вибивають мене з колії, не можу ні на чому зосередитись.

- Е-е, так, звісно, – трохи посунулась, звільняючи біля себе місце для нової знайомої.

- Мене, до речі, Тенеєю звуть.

- Селеста. Приємно познайомитись.

- Ти не відповіла на моє запитання, – нагадала дівчина.

- Не бачу причин для хвилювання, – знизала плечима. - Я опинились тут не з власної волі та й на випробовування це пішла лишень із цікавості. Я не чекаю нічого особливого і ні на що не сподіваюсь. Сьогодні моє життя або кардинально зміниться, або повернеться у первинне положення. Обидва варіанти розвитку подій мене влаштовують однаково.

- Хм. А ти мені подобаєшся, – посміхнулась Тенея.

- Товариство, закликаю вас до тиші та спокою! – долинуло гучне зі сцени від того самого дідугана. Голос у нього, до слова, був хриплий і скрипучий, як дверці старої шафи. - Гадаю, саме час розпочати Розподілення. Ті, в кому дух відчує достатньо сильну для нашої академії магію, повинні будуть пройти у ліві двері. Усі інші – у праві. Жодних винятків ми не робимо, тому одразу прошу не влаштовувати драматичних сцен.

- Ми тут надовго, – зітхнула я, обвівши поглядом цьогорічних вступників.

- Тобі так здається. Зараз усіх «бракованих» швиденько відсіють, і почнеться розселення, екскурсія, а потім і підготовка до занять – от це, справді, марудний процес. Але я встигла ще до цього закинути речі у свою кімнату в гуртожитку, а тутешню місцевість знаю, як свої п’ять пальців, тож зможу декілька годин спокійно відпочити.

- Настільки впевнена, що поступиш? – внутрішній голос підказував, що ця руденька красуня не настільки проста, як здається на перший погляд.

- Мій дідусь, батько, мати і навіть брат – усі змогли сюди вступити без жодних зусиль, от і я знаю, що зможу. Тим більше емпатія не єдиний мій дар. Це, швидше, здібність, яку я опанувати чисто випадково, – знизала плечима Тенея.

- Це як? – не зовсім зрозуміла я.

- Ми взагалі не знали, що в когось із наших предків була схильність до емпатії. Цей дар довгі століття спав, і проявився лиш у мені й відносно недавно. Так ми дізнались, що пра- пра- пра- і ще шість разів прабабуся мого батька була емпаткою – переселенкою з півночі.

- З Марнамасу?

- Ні, зі Сейнашу. Це, швидше, зміїна стихія. Хаосити вміють тільки нищити та вбивати, а змії – відчувати. Останні – досить тонкі натури, навіть беручи до уваги їх войовничість. Але зараз не час і не місце для соціально-расового аналізу. Для цього будуть лекції.

- Берті Бронтон! – виголосив перше ім’я чоловік.

Від натовпу відділилась перша невпевнена у собі фігура. Це був тлустий, насуплений хлопчина високого зросту. Він швидко по сходах вибіг на сцену і став у центрі арки між двох її кам’яних стовпів, повитих плетінням древніх рун. Окремі символи миттю спалахнули коричневим кольором, а над головою хлопця засвітилась цифра вісім.

- Факультет Стихійної магії, спеціальність «Земельне чаклунство»! – виголосив дідок, незадоволено скомандувавши: - Наступний!

Новоявлений студент Дамільтонської Академії видихнув із полегшенням і повільно посунув у сторону лівих дверей.

- Якщо цей товстун зміг, то й ми пройдемо з легкістю, – спробував заспокоїти свого схвильованого друга індивід, що стояв позаду мене дещо в стороні. Тон його голосу був настільки зневажливим і зверхнім, що мені самій захотілось відійти від них. Настільки зробилось гидко і неприємно. Терпіти не можу тих, хто вважає себе центром всесвіту чи приписує собі особливість, якою не володіє.

- Не бери в голову. Тут таких неприємних осіб море. Ти й уявити не можеш, скільки бруду і фальші ховається в кожному другому студентові, – підбадьорила мене Тенея.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше