Артикул 5.

Вихідні перед першим навчальним тижнем виявились найактивнішими за останні два роки. Після остаточного завершення етапу Розподілення, всіх першокурсників розселили по гуртожитках, котрих на території академії було цілих п’ять: два жіночих, два чоловічих і один для викладачів. На суботу нам призначили загальну екскурсію зі знайомством, а в неділю дозволили вийти в місто. Втім, про все по-порядку.

Отож, сонячного суботнього ранку годині о десятій на першому поверсі нашого гуртожитку відбулись факультетські збори. Цілителі склали компанію правовикам, а також факультету міжнародних відносин; стихійники ж подорожували просторами навчального закладу у компанії немагічних військових і бойових магів, котрих серед цьогорічних вступників виявилось найбільше.

Погода прогулянці повністю сприяла: на дворі було тепло, безвітряно, лиш де-не-де підіймалися легкі прохолодні пориви, сонце не пекло і час від часу ховалось за білими неширокими хмарами, навкруги були затишок і злагода.

Маршрути для обох екскурсійних груп виявились різними, таким чином керівництво намагалось уникнути довгих черг і великих скупчень на території оранжереї, саду чи вольєрів, наприклад, адже в цих місцях жили й росли унікальні представники світу флори та фауни. Проводили нашу екскурсію старшокурсники, що вже встигли отримати «літунів» і таким чином відробляли свої провини. Нам пощастило слухати двох дотепних бойовиків із третього курсу, Айтвена та Коліна, що вели свою розповідь у стилі:

- От у цьому фонтані минулого року професор Бертіс ховався від закоханої в нього пані Вілкінс. Хороша була тітка, шкода, що пішла в декрет…

- Ось тут під час святкування минулого весняного рівнодення піймали напівголого проректора – пана Крейвута – за грою в карти. Який дурень! Так і не збагнув, що домовиків не переграти. Ці дрібні капосники – ще ті гральні шахраї: останню нитку з вас знімуть, опісля ще й змусивши душу закласти. З ними краще діла не мати, затямте!

- А зараз ми проходимо найнебезпечнішу частину парку – алею Крику, – заінтригував нас Айтвен, коли ми всі дружньо прямували на вихід із першої локації.

- Чому її так назвали? – перепитав невисокий худий хлопчина у старенькому сірому светрі й великих круглих окулярах. Він саме підійшов до найвищого тут дивно закрученого широкостовбурового дерева, чиє листя мало яскраве фіолетове забарвлення.

- Стій, дурню! – окликнув його Колін, чим налякав студента, котрий раптом спіткнувся, схопившись за гілку, що так доречно повисла попереду нього.

У ту ж мить по саду розлився чийсь гучний тонкий крик, я би навіть сказала писк, а тіло хлопчини оплели гнучкі віти рослини й одним ривком засмоктали всередину могутнього стовбура. Після цього шалений галас припинився, але від студента і сліду не залишилось.

- Що з ним? Куди він подівся? – запитав хтось із натовпу стурбовано.

- Запам’ятайте собі раз і на все життя: пискуни не люблять, коли до них торкаються, і будь-якого чужинця, в разі порушення цього правила, вони негайно викидають зі своєї території, – замість відповіді суворо мовив Айтвен.

- Що означає «викидають»? – перепитав уже інший голос.

- Їхні стовбури – це природні неконтрольовані телепорти, з яких виготовляють стаціонарні арки переміщень, – всі одночасно поглянули на мене, і тільки після цього я зрозуміла, що говорила вголос.

- Все вірно, – продовжив Колін серйозним тоном. - От тільки крикуни – неконтрольовані, і кінцевою точкою вашого переміщення може стати навіть Червона пустеля чи, ще гірше, опочивальня самого конунга Шаннари.

Промова хлопця вразила всіх і кожного. Напевно, жоден з першокурсників найближчим часом і без нагальної потреби не сунеться у цю частину саду. Навряд чи комусь сподобається перспектива особисто зустрітись із найнебезпечнішим генералом Півночі. От тільки я сумнівалась в тому, що керівництво цього чудового навчального закладу не потурбувалось про безпеку власних студентів. Швидше за все, ця ситуація взагалі є майстерною постановою, спрямованою на те, щоб відбити бажання у цих юнаків самостійно досліджувати місцевість і лізти з цікавістю, куди не просять. Занадто допитливі часто створюють зайві проблеми.

- Тямиш у ботаніці? – поруч мене прилаштувався Айтвен, поки його друг натхненно віщав щось про місцевий розарій.

- Ні, просто маю зв’язки у лісових колах, – посміхнулась, згадавши старого лісового переверта, що в ніч нападу лестригонів, за словами пані Ернсон, добряче постраждав від їх пазурів. Усі ж інші духи змушені були впасти у тимчасову сплячку, аби врятуватись. І доки лісовий дід не одужає, жоден з них не повернеться у реальний світ.

- Ти ж зараз маєш на увазі не жителів Наві, так? – шоковано витріщився той на мене, на що я лиш неоднозначно знизала плечами. - Та ну! Вони ж відлюдьки та жахливі скнари! Як тобі взагалі вдолося знайти з ними спільну мову?

На це я лиш обурено фиркнула:

- Це люди – жадібні, невиховані нищівники природи. Ви пробували хоч раз не нехтувати правилами лісу?

- У них вони є? – насмішкувато-здивоване.

- Говориш так, ніби людське суспільство існує без будь-яких рамок культурнодозволеного.

- Говориш так, ніби ти не належиш до цього суспільства, – ввернули мені шпильку.

Ми замовчали, гіпнотизуючи одне одного зацікавленими поглядами. Мені цей хлопець здавався хорошим і викликав асоціацію з буйним легким вітерцем, що часто гуляв просторами нашого невеличкого поля, де удейці вирощували різні овочеві культури. Такий же непокірний, легкий і вільний душею.

- Не поділишся, куди перекинуло того хлопчину? – все ж цікавість в мені переважила, тим більше мовчання між нами трохи затягнулось, через що виникла певна незручність.

- Поділюсь, якщо познайомиш зі своїми «зв’язками», – змовницьким тоном попросив Айтвен.

- Боюсь, це не можливо. Я не місцева, а отже, вони тут не дійсні, – розвела руками. - А для чого це тобі? Можливо, я зможу якось допомогти.