Артикул 7.

Повернулась і віч-на-віч зустрілась поглядом з цим хижим звіром. Саме таке враження про нього склалось подумки. Не те щоби я мала певні упередження щодо нього, але контактувати з особистістю, чия присутність лякала мене більше, ніж сутичка з вестеронкою, не дуже хотілось. Саме тому я, хитнувши головою, спробувала самотужки звестись на ноги.

Ключове слово тут «спробувала».

Кінцівка, на яку нещодавно так безглуздо приземлилась, вистрелила шаленим болем, навіявши непрохані сльози. І впала б я вдруге на те саме місце, якби чоловік обережно не притримав за руку.

- Спасибі, – подякувала зі зніяковілою невпевненістю, з полегшенням вчепившись у люб'язно підставлений лікоть і дрейфуючи на одній нозі.

- Поклич цілителя сюди, – скомандував чоловік вартовому, що пробігав повз.

Той стримано кивнув і побіг далі.

На певний час між нами запанувала незручна тиша. Чоловік продовжував мовчки мене підтримувати, сама ж я намагалась дивитись будь-куди, аби тільки не на нього. Це дивне відчуття страху було підсвідомим, навіть інстинктивним, важко вдавалось самій зрозуміти, чому я так реагую на цю людину. Здавалось, переді мною стоїть не простий смертний, а напівбог щонайменше. Чи, наприклад, особистий слуга Одвічної збирательки душ, що ще гірше.

Бездумно блукаючи натовпом, погляд ненароком вихопив фігуру Ареса і його друзів. Поруч з ними метушився схвильований Коллін, проте лікуванням студентів, що дивно, ніхто не займався. Хлопці самотужки, як могли і як знали, намагалися залікувати свої рани, саме тому, коли до мене підбіг званий цілитель, я рішуче відмовилась від його послуг.

- Допоможіть спершу їм, – кивнула у сторону приятелів. Криваві порізи на їх тілі мучили погляд і майже фізично відчувались мною самою. Вкрай неприємне відчуття, скажу я вам, та й дісталось їм помітно більше, навряд чи швидко оговтаються від таких поранень.

Цілитель розгублено глянув на чоловіка поруч мене, мовби мовчки запитуючи його дозволу. Вдруге з моменту нашої зустрічі я дозволила собі короткий погляд у сторону незнайомця. Він ледь помітно кивнув, утім ніяк не коментуючи моє рішення. Одначе, в глибині його темних, як смертельна безодня, очей я спіймала ледве помітний відгук схвалення.

Чи мені це просто здалось?

- Настільки сподобалось користуватись добротою мого кузена? – долинуло насмішкувате зі сторони, змусивши мене налякано здригнутись і розвернутись, тим самим перервавши щойно встановлений з лордом зоровий контакт.

До нас наближався Айтвен власною блудною персоною. На превелике щастя, живий і здоровий, хоча дещо похмуро-суворий. Але це вже мене мало цікавило, бо голову пробило жахливим усвідомленням щойно почутого: кузенів у нього двоє, як я зрозуміла, – прямий спадкоємець престолу і бастард, очільник Таємної Канцелярії.

Один варіант гірший іншого.

Тож кого з них мені «пощастило» сьогодні зустріти?

- Що ти тут робиш? Хіба я не наказав залишатись у замку? – по спині пробігся натовп неприємних мурах від того, наскільки невдоволено і разом з тим холодно пролунав голос чергового принца Асенсари.

Захотілось відсунутись подалі від чоловіка, проте за цей короткий проміжок часу дива не сталось, і нога сама не зцілилась. А тому я продовжила нерухомо стояти, намагаючись навіть не дихати та вдаючи, що мене тут взагалі немає.

- Тут мої друзі, яких я через тебе не зміг захистити, – ображено процідив крізь зуби племінник імператора.

- Твоє життя несе більшу цінність, – і це була цілковита правда з усією своєю егоїстичною жорстокістю.

У випадку смерті прямого спадкоємця трону, як мені пояснював мудрий лісовик, таємнича магія істинного правителя цілком могла прокинутись в іншого сина роду Армстронгів. Єдиними кровними родичами по чоловічій лінії для теперішнього імператора Тиміша ІІ слугують принци Веран, Арсен та Айтвен. Отже, по смерті Верана (я сподіваюсь, такого найближчим століттям не трапиться), хтось із двох інших чоловіків має всі шанси пробудити в собі унікальний дар Єрея.

Гарний шанс для перевороту? Так, але досі ніхто не перевіряв його дієвість. Будь-які повстання століттями придушували ще в зародку: імператори не хотіли настільки сильно ризикувати та випробовувати терпіння богів. Щобільше, вони намагались обмежитись одним спадкоємцем, аби уникнути в майбутньому міжусобиць і братовбивства. Їм доводилось приймати справді важкі рішення та жити в кайданах обмежень – така ціна єдності, незалежності та спокою на їхніх землях.

- Це несправедливо! Вони…

- Вони самі обрали свій шлях, – твердо перебив його родич.

Лице Айтвена почервоніло від злості. Я розуміла, що він готовий до останнього сперечатись за власну правоту, тому вирішила втрутитись, не бажаючи ставати свідком сімейної сварки:

- Ми вижили – і це головне. Над іншим подумаєте пізніше, зараз не час і не місце, – я втомлено посміхнулась приятелю, мимоволі скривившись: активна міміка турбувала синець, котрим мене нагородила сейнашка. Боюсь навіть уявити, на що зараз схожа. У дзеркало, мабуть, певний час краще не дивитись.

- Дозволь? – кузен Айтвена обережно підчепив моє підборіддя вказівним пальцем, змусивши повернутися в його сторону.

Чоловіча рука, на диво, виявилася теплою, навіть гарячою, що йшло в розріз із моїм внутрішнім його образом суцільного холодного беземоційного каменю. Ще більше дивувала мене поведінка лорда. Невже він… турбується про мене – пересічну незнайомку? Чи це всього лише послуга, що не приховує в собі ніякого значення?

Так, щось мої думки сходять із потрібного курсу. Краще зайвий раз не забивати голову дрібницями. Вміємо ми дівчата себе накрутити, і з нічого зробити «свято».

Долоня принца обережно лягла на мою щоку, де, за відчуттями, давно красувався веселковий синяк. Декілька секунд приємного поколювання – і вже за мить неприємні ниючі відчуття зникли, ніби й не з’являлись ніколи.

Я з полегшенням видихнула, готова промовити слова щирої вдячності, однак незнайомець мене випередив: