Поцілунок світанку

Розділ 5. Артикул 1.

- Прокидайся-а-а! – заволав хтось поруч, напевно, маючи на меті позбавити мене слуху.

Розплющивши очі, зіщулилась від яскравого світла і повернулась на бік, плекаючи надії на продовження свого заслуженого відпочинку.

- Жива, – зітхнув хтось із полегшенням, - а я думала, що вже того… Дуба врізала уві сні.

- Дівчата, це ви! – від радості, різко сіла на ліжку, згадавши, що вчора геть забула про найкращих подруг.

- А хто ж іще? Сподівалась, принца біля свого ліжка стріти? – підморгнула жартома Тенея.

- Аж ніяк, просто ви вчора так несподівано зникли, – я зніяковіло опустила погляд, згадавши, що саме один конкретний принц і притяг мене сюди посеред ночі.

- Вибач, – раптом зовсім серйозно мовила Нерея і, зустрівши мій розгублений погляд, пояснила: - що покинули тебе. Зрозумій, ми перелякались і на всіх парах побігли в ліс. У нас навіть думки не виникло, що ти залишишся. Гадали, ринеш слідом.

- Не переживайте, все добре. Зла я на вас не тримаю, – підбадьорливо посміхнулась. - Що було далі?

- Нам не пощастило зустріти двох вестеронців. На щастя, поблизу були Дерек, Ерік і Блінкен. Вони стали на наш захист, а ми…

- Знову втекли, – із соромом в очах закінчила за сусідку Тенея.

- Тому ти кричала? – пригадала я, на що у відповідь отримала ствердний кивок. - А куди поділись інші? – єдине, що залишалось для мене не зрозумілим.

- І гадки не маємо, – розвела руками старшокурсниця. - Поблизу таверни нікого не було, як ми вибігли.

- Дивно, – схоже, на останнє питання відповідь зможе дати лише сам Айтвен.

- Ой, геть забули! – сплеснула руками емпат. - Лекції вже через годину, а тобі ще треба до ладу себе привести та на сніданок сходити. Пані Латрен сказала, що ти повністю здорова, і нема більше сенсу тут перебувати.

- До того ж Котомас Нересович просив передати, що чекає на тебе після занять у своєму кабінеті, – підтримала руду красуню стихійниця.

Розпитувати дівчат про причину запрошення не стала. Не така ж я вже й далека, щоб не розуміти, задля чого потрібна ректору. Хоча, зізнатись, варіантів було два: актуалізація питання про моє походження і, власне, сумні події цієї ночі. Щиро хотілось вірити, що ні у що небезпечне я не влізла і принаймні від завтра зможу перейти до нормального життя у Столичній Академії Дамільтон.

Чи не занадто наївно? Можливо, але спробуйте сказати щось проти.

Розпрощавшись із привітним персоналом і щиро віддячивши їм за догляд, нарешті повернулась до своєї кімнати. Дорогою туди, сусідки розповіли, що після чергової втечі від вестеронців вирішили перечекати небезпеку у місці, найближчому до академії, тобто біля самої межі закляття, котра пролягала всього за п’ятдесят метрів від саду. А коли вона зникла, подруги поспішили попередити про небезпечні події безпосередньо керівництво навчального закладу. А саме – проректора, котрий якраз у цей момент приймав ванну в рожевій водичці з маленькими жовтими каченятами.

На цьому моменті я трохи випала з реальності. Схоже, пан проректор – місцевий амбасадор гумору і невичерпне джерело кумедних студентських історій. Аж цікаво з ним познайомитись.

Перевдягалась я недовго. Швидко збігала в душ, де ледь не силою виборола вільну кабінку, потім привела до ладу волосся, одягнула стримано-вишукану форму САДу та змінила свою маску, адже попередня перетворилась на ганчірку, котра ледь-ледь на мені трималась. Дивом не звалилась уночі. Добре, що пані Ернсон так завбачливо придбала мені ще одну.

Далі був сніданок. Він проходив у просторій їдальні, що ділилась на три сектори: студентський внутрішній, студентський зовнішній – невеличка тераса зі столиками та м’якими диванами, вийти на яку можна було як зі середини будівлі, так із зовні – і, власне, VIP-зона для викладачів, відгороджена непрозорою ширмою та захищена покривом тиші.

Їжу студенти обирали собі самі. Вздовж стін простягався широкий ряд холодильних камер, де під прозорим склом знаходилось все розмаїття страв: від звичайної манки з медом до сушених жаб’ячих лапок під сейнашськими спеціями.

- І знати не хочу, хто таким харчується, – прокоментувала Тенея наявність в меню останньої страви.

Дівчата, до слова, обмежились фруктовим салатом і склянкою негазованого лимонаду, обгрунтувавши такий вибір страхом погладшати. Однак я такою дурнею ніколи не страждала, а тому розгулялась, як могла. Взяла ту саму манку – виглядала вона справді апетитно, – склянку гарячого капучино, круасан і трохи фруктової нарізки.

Влаштувались ми у приміщенні, бо ранок видався дещо прохолодним, та й надихатись свіжим повітрям вчора встигли сповна. Зрозуміла річ, шум тут стояв базарний, тому їли мовчки, не намагаючись дарма його перекричати.

Весь час я літала поглядом по приміщенню, намагаючись вихопити знайомі фігури Айтвена чи Колліна. Проте жодного учасника вчорашніх подій так і не застала.

Хоча з деким знайомим, точніше знайомою, таки перестрілась.

Азра виявилась єдиною, хто на тлі загадкової появи ймовірної принцеси іншої імперії не забув про вчорашній феєричний прихід племінника імператора у моїй компанії. З’явившись у їдальні, вона майже одразу спрямувала свій злісно-зверхній погляд у мою сторону. Мовби зарання знала, де я сиджу і куди дивлюсь. Якщо скажу, що це мене якось вразило чи зачепило, то відверто збрешу. Думка цієї панночки мене в цей момент хвилювала рівно так само як носорога – планктон. Саме тому, спокійно допивши каву, віднесла брудний посуд до чергового віконечка і, подякувавши, рушила на вихід.

Однак, спокійно покинути їдальню не вийшло.

- Не думай, що це щось означає, – мене міцно перехопили за руку, змусивши зупинитись.

- Ти про що? – роздратовано витріщилась на Азру, що занадто багато собі дозволяла.

- Айтвена ніколи не цікавили такі сірі субстанції як ти. І навряд чи коли-небудь він змінить свій смак, – мене ледь не задушили ревнивим погляд, проте все ж таки відпустили.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше