Артикул 3.

П’ятниця повзла надзвичайно повільно. Чотири лекції не вимагали від мене нічого особливого, але від постійного сидіння, уважного слухання та старанного конспектування втома з’їдала заживо. З превеликим нетерпінням я чекала моменту, коли знову візьму до рук творіння Ніккеля Дамеля. Хотілось якнайшвидше зрозуміти, що таке цей загадковий «поцілунок світанку», а роботи досі залишався непочатий край.

Останнє заняття, здавалось, тривало цілу вічність. Годинник крутив хвилинною стрілкою, мовби нехотячи. Та вартувало дзвонику розлитись коридорами академії, як я зірвалась із місця та побігла до ректорату. Однак, у приймальній мене здивували новиною:

- У лорда Сеттера з’явились нагальні справи. Вранці він покинув академію, та залишив вам ось це, – мені протягнули невеличкий оксамитовий мішечок, де знайшовся одноразовий переміщувальний артефакт, диктофон, а також записка із коротким нагадуванням: «Запишіть усе до останнього слова!».

Важко зітхнувши та відчувши, чомусь, легке розчарування, подякувала секретарю та повернулась до своєї кімнати. Вирішила саме звідти переміститись до дому лорда Арсена, аби пізніше уникнути зайвих чуток.

Сусідки мої постійні зникнення, до слова, одразу простежили. Поки що не ставили жодних запитань, лише єхидно посміхались, мабуть, гадаючи, що бігаю до якогось таємного хлопця. І мене це зараз повністю влаштовувало, хоча я розуміла: рано чи пізно ці мовчазні спостереження перейдуть у фазу активного допиту із додатковим застосовуванням катувальних елементів.

У кабінеті лорда Сеттера нічого не змінилось, та без присутності його власника атмосфера здавалась холодною, покинутою. Щоденник Ніккеля Дамеля сиротливо лежав на столі, чекаючи свого часу. Взявши його до рук, перемістилась у крісло навпроти каміну. Там і розпочала свою скромну дослідницьку діяльність.

- Мені було тридцять, коли почалася третя війна з Марнамасом, – писав автор, - тоді всіх бойових магів призивали на службу. Довелося воювати й мені. Пам’ятаю, мати страшенно ридала, благаючи втекти до Роденгарду, не вірила, що повернусь додому живим. Я й сам не вірив, та клеймити себе тавром зрадника не хотів. Не для того обрав шлях політично активної людини, та й власні принципи не дозволили цього зробити. Перші два місяці було легко. Я провів їх на планових навчаннях, що відбувались далеко від передової. Знайшов нових товаришів, значній частині котрих ледь виповнилось вісімнадцять. Та звірі Хаосу брали верх, і мене як піхотинця відправили у саме пекло. Щодня на моїх очах гинули люди: хтось вигорав магічно, когось убивали ворожі маги, а дехто ставав харчем ненаситних монстрів темряви. Я тримався винятково на силі резерву та вмінні гарно переховуватись, – далі Ніккель Дамель в усіх деталях згадував про свої схованки, описував умови існування в них і те, як вони зі солдатами добували їжу; поступово перейшов до властивостей ґрунтів, котрі, володіючи природно-магічною пам’яттю, тримали в собі будь-який енергетичний слід; розповів про способи збагачення резерву їх коштом і все в цьому роді. Та, врешті, повернувся до головної теми: - Однак довго вдача мені не сприяла. Вже за декілька тижнів я отримав своє перше поранення. Мене вразили смертельним закляттям «Folos malia», себто «квіти зла» або просто рідка темрява. Вона розповсюджувалась моїм організмом надто швидко. Військові лікарі не могли нічого вдіяти, а дістатись столиці не було змоги. Останні декілька днів я прожив у постійному болю, втім не на лікарняному ліжку. Не зміг покинути товаришів, та й власне марнославство не дозволило піти на той світ скромно, тому без жодних сумнівів повернувся на поле бою. Воював уже без остраху: смертника ще однією смертю не злякаєш. Чимало марнамасців полягло від мого меча та магії. Зараз, мабуть, і не згадаю, скільки. Та це й не має значення, адже у своїх спогадах і роздумах я підійшов до найголовнішого, – я вся напружилась, готова, врешті-решт, дізнатись із цих записів бодай щось важливе, однак світло в кабінеті раптом зникло.

Здригнувшись, я протерла втомлені очі та відклала книгу на журнальний стіл. Піднялась на ноги, спробувала відшукати вмикач, але освітлення тут, схоже, керувалося магічним чином. За вікном, до слова, теж стояла повна темінь. Місяць ховався за густими дощовими хмарами, тому світла його на землю лилося мало. Не вигадавши нічого кращого, вирішила трохи почекати, та так і заснула, згорнувшись клубочком у м’якому кріслі.

Мені снився теплий літній ліс, точніше те, як маленька я, сміючись, утікала від когось.

- Не зловиш, я швидша! – з азартом крикнула своєму переслідувачу дівчинка, спритно перестрибнувши великий, порослий мохом камінь.

Її переповнювало щастя від зустрічі з найкращим і найдорожчим другом у житті. Звідкись я це знала точно.

- Стій! – крикнув позаду мужній, але схвильований юнацький голос, коли я маленька, не збавляючи швидкості, повернула у сторону водоспаду.

- Не бійся, я вмію літати… – промовила несвідомо одними губами.

- Не бійся, я вмію літати! – водночас зі мною викрикнула впевнено малеча та безстрашно зістрибнула з високого обриву.

У той же момент із її спини виросли великі вогняні крила. Я завмерла, здається, забувши, як дихати, а малеча тим часом весело засміялась. Зробивши декілька кругів у повітрі, вона приземлилась не берег невеличкого джерела, що живилось водами водоспаду та стікало в підземні печери. Майже одразу її дитяче тільце зловили чиїсь міцні обійми, а над вухом прозвучало задоволене:

- Таки піймав.

- Начаруй мені ще крила, – жалібно попросила дівчинка, звівши очі на свого рятівника.

Цього разу, як і попереднього у випадку з батьками, я не бачила обличчя хлопця, та відчувала до нього глибоке почуття поваги, трепету і навіть… любові.

- Іншим разом, сонце моє. Я прийшов попрощатися, – сумно мовив приятель, понісши мене кудись на своїх руках.

- Чому? Ти їдеш від нас?

- Так, повертаюсь до столиці. Мені потрібно вступити до академії, це наказ імператора, – у словах хлопця чітко звучала гіркота.