Розділ 8. Артикул 1.

- …у своїх спогадах і роздумах я підійшов до найголовнішого, – відшукала потрібне місце та, зосередивши всю свою увагу на написаному, продовжила читати: - врешті решт, хвороба забрала моє життя. Втративши контроль над силою у найвідповідальніший момент битви, я грудьми зустрів лезо темного лицаря. Після цього весь мій світ звузився до трьох таємничих постатей, що йшли як одна й говорили як одна. Вони назвалися ткачинями часу, сказали, що знають усі можливі розвитки подій майбутнього, та єдиновірним назвали один – той, у якому я залишився живий. Мені пообіцяли дати новий шанс. Шанс виконати своє призначення, те, задля чого моя душа прийшла в цей світ. Побудувати академію. Величний навчальний заклад, котрий у майбутньому зведе дві втрачених душі, чий союз врятує наш світ від падіння, влаштованого клятим Хаосом. І я погодився. Навіть попри єдину страшну умову, що поставили мені перед моїм поверненням…

Прочитавши написане далі, я й сама відсахнулась. По тілу побігли мурахи, неприємне передчуття дзвіночком заграло на периферії свідомості. Довго я збиралась із думками, перш ніж продовжити:

- Хай там що, а такий дарунок долі гріх було втрачати. І я жодного разу не пошкодував, що пішов на цю угоду. Хоча страх здійснення тієї єдиної умови залишався в моєму серці завжди. Й особливо сильно він нагадував про себе в моменти, коли я був найбільше щасливим. Тоді, як ніколи, я боявся знову зустріти ткачинь часу. Але завжди був готовим до цього, бо розумів, що саме завдяки їм я став Поцілованим Світанком і отримав усе, що зараз маю. У пам’яті досі свіжі спогади про те, як із першими променями сонця нового дня я відкрив очі на тихій лісовій галявині в оточенні мертвих ворогів і побратимів. Мене з’їдали муки совісті й відчуття несправедливості, одначе я чітко усвідомлював, що моя доля – далеко не легша за їхню, і як тільки я виконаю своє призначення, зможу з чистою совістю зустріти своїх друзів по той бік лінії життя…

На цьому місці я й згорнула книгу. Чомусь, від отриманих відповідей легше не стало. Навіть навпаки. З’явились нові запитання. Невже в минулому житті я померла. Невже сестри-норни (а я впевнена, що саме їх мав на увазі автор) запропонували й мені схожу угоду? Якщо так, то чому я погодилась? Яке моє призначення? І найголовніше запитання, чи ставили мені таку ж страшну умову, як і Ніккелю Дамелю.

Час від часу не легше. І що тепер робити з цією інформацією?

Вихід лише один: якнайбільше чаклувати, аби моя пам’ять поверталась. Тільки так усе в моєму житті стане на свої місця, і я знатиму, як бути далі.

***

Після того, як таємниця Поцілованого Світанком відкрилась, жити мені стало, в певних аспектах, ще важче. Відтепер у весь свій вільний час я зосереджувалась на медитаціях і теорії магії. Окрім цього, самотніми вечорами вибиралась у сад, де пробувала чаклувати. Виходило кепсько, та терпіння мені вистачало, аби пробувати знову та знову. Так пройшов цілий місяць.

За весь цей час, що дивно, в жодні неприємності я не влипла, жила звичайним студентським життям, повністю занурилась у навчання. З лордом Сеттером після тієї сварки ми практично не бачились, зустрічались лише на заняттях, котрі він у нас вів. Втім, жодного особливого ставлення він до мене не виказував, та й не мусив.

Що ж стосується розвитку мого дару, прогрес тут був видимим. Мені на диво легко вдавалось чаклувати, я дуже тонко відчувала свою магію, тому без жодних проблем засвоювала нові, хоч і неважкі, закляття. І відчувала за це велику гордість. Особливо раділа, коли у снах знову бачила короткі спалахи спогадів. В основному, це були миті з дитинства; обличчя людей у цих снах досі залишались прихованими, втім моя радість від того меншою не ставала.

З одногрупниками дружба в нас склалась сумнівна, однак непоганими приятелями ми все ж змогли стати. Таки спільна ненависть до деяких особливо ненормальних викладачів просто не могла не об’єднати. З Робіном теж ми, начебто, помирились, однак хлопець досі був проти повернення мені пам’яті. Здається, він просто боявся, що я відвернусь від нього. Забуду роки нашої дружби, як тільки поверну спогади минулого життя. І хоч я всіма силами намагалася довести зворотне, друга це не заспокоювало.

Студентські роки не були б настільки легендарними й незабутніми, як про них кажуть, без пригодницьких вечірок. Перша з них у пам’яті зоставила не найприємніші спогади, одначе друга обіцяла затьмарити собою весь поганий досвід.

Ніч Аврелія Патіона вже два століття як вважалась національним святом. Ця легендарна постать свого часу з допомогою магії метаморфоз змогла обдурити ціле військо темряви, що насувалось на північні кордони Асенсари. Перетворивши жителів невеличкого містечка зовнішньо на більш сильних монстрів Хаосу, Аврелій дезорієнтував ворога, вигравши потрібний час для прибуття військових вартових. З того часу щороку в першу суботу листопада асенсарійці відзначають ніч насміхань над монстрами або, як заведено називати це свято, «Ніч Аврелія Патіона».

Підготовкою вечірки традиційно займались студенти, розділивши між собою завдання. Втім, через велике лекційне навантаження, часу катастрофічно не вистачало. Проблем додав також магазинчик, де на початку тижня ми зробили велике замовлення на певні антуражні елементи інтер’єру. Власник «Темних дрібничок» зв’язався з нами у п’ятницю ввечері та повідомив, що всі кур’єри зайняті. Довелось просити в ректора дозволу покинути межі академії, щоб забрати всі коробки до закриття крамниці. Не скажу, що це було легко. Переконати голову Таємної Канцелярії в тому, що гарбузяні ліхтарики – надважливий елемент студентської вечірки, котра, своєю чергою, теж нам надзвичайно необхідна, – ще та геморойна задачка. Втім, свого ми таки досягли.

- Уявляєте, як я був здивований, коли надійшло таке величезне замовлення? – пліткував зі мною власник «Темних дрібничок», поки хлопці завантажували короби в Айтвен магмобіль, що, до слова, не сильно подобалось принцу. Та вибору йому не залишили.