Артикул 2.

(Марнамас. Замок Темного володаря)

- Допельгангере, Хаос тебе пожери, що ти накоїв? Відколи ти став таким неконтрольованим і необережним? – злісно репетував на свого приятеля марнамаський імператор.

- Пробачте, володарю, все пішло не за планом, – каявся монстр, що взяв на цей раз подобу Фенріра*. Його темно-синя шерсть із лівого боку злиплась від крові. Яким би сильним не був цей вовк, йому не вдалось уникнути всіх ударів: одне закляття таки добряче зачепило.

- У тебе ще й план якийсь був? – ледь не озвірів Темний володар. - Відколи це ти працюєш без мого відома?

Допельгангер мовчав. Поранений, присоромлений, злий він прокручував у голові недавні події й розумів, що сам винен у тому, що сталося. Не стримав ревнощів, помилився, не виконав поставленої мети, втім тимчасово знешкодив ворога, що дало ґрунт для формування нового плану. На цей раз більш реального. Одначе, своїми силами тут уже не обійтися.

- Ви ж пам’ятаєте нашу угоду, Ваша Величносте? – з хитрим вискалом поцікавився звір.

- Не шкодити цій твоїй Селесті, так, і що далі? – роздратовано поцікавився імператор.

- Не забувайте своєї клятви. Та не спішіть скидати мене з рахунків. Сьогодні я діяв не безпричинно.

- Про що ти?

- Селеста почала все згадувати. Схоже, магія життя, розвиваючись, зцілює свою хазяйку, а це аж ніяк не грає нам на руки…

- Її негайно потрібно вбити! – імператор стурбовано скочив із трону, його очі налились темрявою, руки затрусились. - Ця смертна не може нам все зіпсувати. Особливо тепер, коли ми за крок до початку реалізації «Конвергенції».

- Вгамуйте свій страх, Володарю…

- Мовчи, зраднику! Я ледве стримуюсь, щоби тебе не вбити. Як ти смів так ризикувати справою всього мого життя? – Верховний жрець ледь стримував свою магію. Йому хотілося покарати старого приятеля за непослух.

- У мене є план, і якщо ви допоможете з його реалізацією, усі залишаться задоволені, – заманливо протягнув вовк.

- Продовжуй, – уже більш спокійно відказав Темний Володар.

- Якщо в Селести не буде магії, отже і спогади не пробудяться, й імператор утратить до неї цікавість. Ми опинимося поза зоною небезпеки. Одразу після ритуалу я заберу її якнайдалі звідси, тому ніщо вже не стане у вас на заваді. Проте організувати це буде важко, ви повинні зробити так, щоб уся охорона академії завтра була зосереджена на чомусь іншому. Селесту потрібно позбавити імператорського захисту. Айтвена й Ареса я вже знешкодив, залишився тільки Колін і таємні шептуни імператора.

- Я щось придумаю, залучу до роботи нашого асенсарійського принца, а ти, своєю чергою, не підведи мене! – грізно попередив імператор свого приятеля, після чого поспішно відкланявся.

***

(Асенсара. Будинок лорда Сеттера)

- Чому ми тут? – мною трусило від пережитого стресу.

- Бо в академії зараз не надто безпечно, – спокійно пояснив принц, скинувши з себе верхній одяг. Після цього він турботливо налив у склянку води й простягнув її мені.

- Чомусь я не здивована. Чула це виправдання вже не раз.

- Це не виправдання, а сумний факт. Поки до кінця не зрозуміло, хто саме був ціллю невідомого вбивці, проте чітко відомо одне: нападником був хтось з академії. І цей хтось чудово знав хто, коли, чим і кудою поїде. Селесто, напружте, будь ласка, пам’ять і пригадайте, кому ви розповідали про виїзд у місто.

- Та це не було як такою таємницею. Організацією свята займається чи не кожен другий студент…

- Але злочинець – хтось із вашого близького кола. Простий пересічний не міг до найменших дрібниць знати, що ви збираєтеся робити.

- Ну-у-у… В курсі справ були мої сусідки, ви та ваш секретар, власне, самі хлопці, а також голова студентської ради, її заступниця і Робін. Але ж кожен із них міг розповісти ще комусь. Список обізнаних досить великий.

Лорд Сеттер ненадовго задумався після чого проникливим тоном поцікавився:

- Як добре ви знаєте свого друга?

- Робіна? Ви його підозрюєте? – я була глибоко здивована. - Він цього точно не робив. Ми з ним знайомі, скільки я себе пам’ятаю.

- Тобто менш ніж три роки? – з виразним сумнівом у голосі уточнив голова Таємної Канцелярії.

- Як собі знаєте, а це був точно не він. Готова заклястися.

- Люди вміють розчаровувати, Селесто. Не можна бути стовідсотково впевненою навіть у самій собі. Раціональні сумніви часто рятують від рокових помилок.

Сказати мені на це було нічого. Хай там що, а своєї позиції здавати я не збиралась.

- І довго ви збираєтеся мене тут тримати?

- Поки, до ранку, далі – побачимо, – знизав плечима чоловік, потупивши погляд.

- Збираєтеся нагородити мене брудною репутацією? – обурилась, відчувши як до лиця прилив жар. - Що про мене друзі подумають?

- Усі вважатимуть, що страшний лорд із кам’яним серцем запер вас на цілу ніч у допитній, – насмішкувато скривився принц.

Це що, він щойно пожартував? Мені ж не здалося? Чи це слухові галюцинації на фоні стресу розвинулись?

- Ви голодні? Бо я так. З’їв би цілого вовка, – раптом втомлено зітхнув Арсен.

При згадці про вовка мною пересмикнуло. Втім, голодне бурчання шлунку, на цей раз мого, зосередило всю увагу на собі.

- От і визначилися із планами на вечір, – вперше з моменту нашого знайомства, губи Арсена Сеттера прикрасила щира посмішка. В ній не було насміху, підтексту, зверхності чи ще чогось. Проста, проте дивовижна, привітність.

Що це з ним коїться? Намагається приспати мою пильність? Виходить зовсім навпаки.

- Дорогу до кухні ви знаєте. Приєднаюся до вас згодом.

Здивовану мене виштовхали з кабінету та кивком вказали на сходи.

- Стривайте! – притримала двері, котрі вже збирались зачинити. - Мені потрібно перевдягтись.

Мій зовнішній вигляд і справді залишав бажати кращого: не тільки руки, а й сукня були у крові приятелів, на останній ще й сліди трави та дорожнього бруду зостались.