Подаруй мені крила

Того дня я почувалася безмежно щасливою. Я була за крок до здiйснення своєї мрiї. Задля того, щоб вiдкрити власну квiткарню, я вирiшила деякий час попрацювати звичайною продавчинею. Характер у мене такий: все треба спробувати! Не повiрю, доки не перевiрю. Саме в ту мить, коли власник крамницi Георгiй Михайлович пояснював менi, що бере мене на випробувальний термiн, я побачила, як мiй чоловiк купує троянди. Про що я забула? Коханий нiколи не дарував менi подарунки без причини. Який привiд? 
 На жаль чи на щастя, виходити на роботу я повинна була лише наступного дня, тому поквапилася до своєї улюбленої цукернi, щоб придбати фiрмений торт. В майбутньому поряд з квiтковою крамницею планую вiдкрити власну цукерню. Покупцi будуть менi вдячнi. Уявляєте — солодкi троянди iз крему посеред справжнiх? Потрохи збираю рецепти солодощiв: "Пташине молоко", "Київський торт", "Рафаелло".

 П'янкий аромат чайної троянди вдарив менi в носа. Я уявила вiтрину цукернi з рiзнокольоровими маленькими тiстечками i великими тортами, якi заманюють клiєнтiв неймовiрним оздобленням з лебедiв, лiлiй, ромашок, лотосу i запахом квiтiв з крамничок, що поряд. Мої вуста розтягнулися в посмiшку вiд солодкого передчуття i побаченого: в кав'ярнi навпроти цукернi за нашим улюбленим столиком сидiв Юрко. Червонi троянди в вазi пасували до бiлоснiжної скатертини i до його завжди рожевих щiчок. Пощастило менi з чоловiком — красунчик! Але за мить панiка, сльози i гнiв витиснули гарний настрiй. Добре, що втрималась та не розбила склянi дверi i пику суперницi. Червонi троянди Юрко подарував якiйсь хвойдi — володарцi занадто худого тiла. Гострi плечi i колiна свiдчили про погане харчування. Рiдке масне волосся говорило про неохайнiсть. Невдоволений вираз обличчя i цигарка — про слабку волю i невдале замiжжя бридкої бiлявки.

 Ввечерi у нас вдома вiдбулася гучна сварка з биттям посуду, грюканням дверeй, обопiльними образами. Юрко зiбрав найнеобхiднiше i залишив мене наодинцi з гiркотою — такою гiркою, що навiть плакати не хотiлось.

 Наступного дня я повнiстю поринула в роботу. Все для мене виявилося невiдомим i новим, адже зналася лише на сортах квiтiв. З дитинства захоплювалась ботанiкою... Маточками та тичинками...
 Покупцiв було небагато. Те, що здавалося важким, незабаром виявилося простiшим вiд простого. Швидко освоївшись на новому мiсцi, я почала нудьгувати; окрiм квiтiв мене стали цiкавити перехожi. Я уявляла кожного з букетом. Подумки поверталася в дитинство до занять в художнiй школi. Уявним пензликом чи олiвцем створювала чудернацькi картини, де в центрi опинялися перехожi з букетами квiтiв. Усмiхненi реготали, невдоволенi гнiвалися, байдужi зливалися з простором. Я так захопилася новими образами, що не помiтила, коли до крамницi увiйшов покупець. 

— Будь ласка, сiм рожевих троянд. Ой, Оксано... Не сподiвався тебе тут зустрiти, — Юрко дивися очима-сливами — тим самим поглядом, яким колись давно закохав мене в себе. Я забула всi образи i пiдготувалася до примирення, але окрiм грошей i "дякую" я вiд нього бiльше нiчого не отримала. Те, що побачила за вiкном, мене розчавило i вбило. Мiй чоловiк подарував букет квiтiв неохайнiй бiлявцi. Поряд з ними бiгало трiйко дiтей. Старшiй дiвчинцi було не бiльше десяти, а наймолодшому десь рочкiв зо три. Нiчого собi! Оце так картина! Промiняв мене на оце опудало з виводком! Емоцiї взяли владу надi мною. Я нагрубила наступному покупцевi, послала до дiдька Георгiя Михайловича, розбила вазу. Коли наприкiнцi робочого дня гнiв полишив мене, до квiткарнi повернувся Георгiй Михайлович. Я пояснила йому причину своєї поведiнки. Вибачилася. Вiн запропонував вино, яке привiз з вiдпочинку. Я з задоволенням випила келих червоного напою i... поринула в безмежжя. Менi здавалося, що все, що вiдбувається зi мною, я спостерiгаю з висоти пташиного польоту. Ось власник квiткарнi тягне мене до парку. Я ще в змозi пересуватися своїми ногами. Ось я сиджу на лавочцi: гикаю i позiхаю. Одяг брудний, очi заплющенi. Ось Юрко з бiлявкою i ватагою дiтей знаходять мене i кудись ведуть, а я ще й спiваю: "Я — твоє крило, ти моє крило! Щастя бiльшого не треба". От дурепа!

 День закiнчився дуже сумно. Я потрапила з отруєнням до реанiмацiї. Щоб не зламатися i пережити зраду, жменями приймала заспокiйливi пiгулки. Але останнi подiї разом з алкоголем пiдiрвали моє здоров'я. Хоча... Мала пiдозру, що Георгiй Михайлович пiдсипав менi щось в напiй. Через тиждень зустрiла його, блiдого i виснаженого, поверхом нижче. Можливо, вiн мене i не впiзнав. Вигляд мала кепський. Вiдчувала себе на днi. Та згодом все налагодилося. З Юрком помирилася. 
 Бiлявкою виявилася його позашлюбна донька Марина. Вiн не здогадувався про її iснування, доки дiвчина сама не знайшла його. Шукати батька примусила складна життєва ситуацiя, в якiй опинилася її родина. Старша сестра Марини потрапила за грати. Отак несподiвано я стала прийомною матiр'ю трьох, насправдi, чотирьох дiтей. Маринцi ще не виповнилось вiсiмнадцяти рокiв. Через мої ревнощi вона здавалася дорослiшою. Насправдi ж виявилася милою дiвчиною. Згодом ми стали справжнiми подругами, не зважаючи на рiзницю у вiсiм рокiв.

 Я полюбила дiтей всiм серцем. Саму себе переливала в них. Все, що подобалось менi, знайшло вiдображення в моїх дiтках.
— Оксано, давай у ванну кiмнату придбаємо новi полички для квiтiв.
— Чому у ванну?
— Хочу виростити розлогi орхiдеї. За звичайних умов не вийде. Цi рослини потребують надмiрної вологостi.

— Оксано, я в суботу приготую "Наполеон" i запрошу друзiв. Ти не проти?
— Чому б я була проти? В твоєму вiцi я тiльки яєчню вмiла смажити, а ти стiльки смачних страв навчилася готувати! Молодчина!

 Найбiльше радував мене молодший синочок Андрiйко. Його однолiтки ганяли в футбол, зависали на комп'ютерi, а мiй хлопчик малював. Здавалося, що копiював мої давнi задуми i переносив їх на папiр. Та останнiм часом захопився крилатими: птахами, метеликами, бабками.  Навiть, квiти розкривали не пелюстки, а крила. Я радiла успiхам дiтей. Вони були моїми крильцями.
 Та одного разу я засмутилася, коли побачила новий малюнок синочка. На зеленiй галявинi спала коричнева гусениця. Навкруги квiтли ромашки i кульбаби, пурхали метелики, а жирна волохата гусениця спала i псувала красу.
— Це ти, — сказав синок, — i ткнув олiвцем на чудовисько.
— Чому? — сльози ледь не бризнули з моїх очей.
— Ти нiчого не робиш.
— Я? Хто ж тебе вчить малювати, а дiвчат доглядати за квiтами i готувати страви? — я зiбралася розповiсти про прибирання, прання, прасування, шкiльнi домашнi завдання, але мусила мовчати. Жирна волохата гусениця була надiлена незримою владою. Я надовго замовкла. Я говорила з чоловiком, Маринкою, дiтьми, але то була не я. Були стандартнi фрази, штучнi посмiшки, черговi "так" i "нi". Справжня я залишилась на малюнку у станi сну. Синочок малював новi картини, де обов'язково знаходилося мiсце для гусеницi. Хоч виспалася! 
 Вилiзла на дерево. 
 Заплуталася в павутинi.
 Перетворилася у кокон... Померла?
 Не тiльки на малюнках, а i заплющивши очi, я вiдчувала на собi павутиння. Павутиння згодом стало шовковою ниткою, якою мене обмотувала невидима сила. На останок, це був звичайний туалетний папiр. Я вiдчувала себе єгипетською мумiєю, яку готують до поховання.