Подаруй мені надію Книга 1

Розділ 1 "Моя реальність"

Весна цього року видалася такою теплою. На календарі тільки квітень, а таке враження складається, наче вже середина червня. На лавочках до пізнього вечора відпочивають молоді люди, а крики та сміх дітей, котрі грають на майданчику практично до півночі, чутно через вікна. 

Здається, що у всіх життя продовжується та вирує, тільки у мене все зупинилося й нічого не відбувається. Хоча ні, відбувається таки… Вдень навчання, ввечері робота, а вночі прибирання квартири після чергових посиденьок вітчима та його друзяк. Добре, якщо мама вдома, бо якщо ні, доведеться розбиратися з цим алкоголіком самотужки. 

Здається, таки дарма я жаліюся, що у моєму житті нічого не відбувається. Воно то минає, а я цього навіть не відчуваю. І вбиває мене не ця клята одноманітність, а п'яна фізіономія вітчима й повна байдужість до всього з боку матері. 

Заледве вдається дотягнути до п'ятого поверху важку сумку з продуктами. Сьогодні дали зарплату, тому довелося купити трохи продуктів, а решту сховати, щоб вітчим не знайшов. 

Двері у квартиру знову не зачинені, отже, гості ще є або недавно пішли. У коридорі розкидані речі, а запах алкоголю в'їдається в ніздрі. Одразу прямую на кухню і завмираю на порозі з сумкою у руках. На столі прямий доказ того, що мій вітчим - просто тварина. Порожні пляшки з-під горілки, залишки їжі та сміття на підлозі. 

- Ти чого тут стоїш? - за моєю спиною з'являється мама, і мені доводиться відступити, щоб пропустити її всередину. Вона ліниво збирає пляшки зі столу й викидає їх у відро для сміття. 

Я ж стою, ніби вкопана, і в черговий раз ковтаю гіркі сльози. Не можу зрозуміти, якої миті моя мама-красуня звернула не туди. Ми так добре жили удвох. Так, було важко, і їй доводилося багато працювати, але я допомагала, як могла, і з голоду ми не помирали. Мама була гарною брюнеткою з зеленими очима. У неї завжди було багато прихильників, але обрала вона чомусь Сірого - так його усі називають. Насправді ж його звати Копитяк Сергій Вікторович - лисий мужик з пивним животом і вічним перегаром з рота. 

За ці п'ять років, що вони разом, мама сильно змінилася. Немає більше того яскравого погляду й у волоссі з'явилися сірі пасма. Здається, наче мамі не сорок, а всі шістдесят.

- Мамо, може, досить? - поки вона збирає зі столу, я викладаю куплені продукти біля раковини. Не впевнена, що завтра, повернувшись з роботи, я їх застану. Черговий рейд дружків Сірого - і холодильник знову порожній. 

- У друга Сергія донька народилася. Ось і святкували, - сухо відповідає мама. 

- А чому у нас? - тримати емоції під контролем дуже важко. Я вже тисячу разів говорила собі, що піду звідси, буду жити окремо, але кожного разу зупинялася практично на порозі. 

Я не можу залишити маму з цим монстром. Боюсь, що в якийсь момент він просто вб'є її в п'яному угарі. Саме тому доводиться терпіти все це та сподіватися, що колись вона його таки прожене. 

- А що не так? - бурчить мама. Здається, її дратує мій допит. - Краще допоможи тут все прибрати, а я спати піду. Завтра на роботу зранку.

- Відпочивай, - забираю у неї ганчірку, котрою мама протирала стіл, і відправляю її у кімнату. 

Мама працює на заводі практично кожен день. Зате Сірий безробітний і при цьому чудово живе нашим коштом.

Вирішую приготувати суп, поки йде прибирання, і тому у ванну кімнату прямую на початку дванадцятої. У гарячій воді практично засинаю, тому роблю все швидко й одягаю піжаму. У квартирі тихо, і це тішить. Якщо Сергій прокинеться і почне бушувати - спати не буде ніхто.

Перед тим, як лягти у ліжко, перебираю підручники й зошити, які необхідні на завтра. Знаю, що можу проспати, тому варто підготувати все ще звечора. У моєму випадку з ночі…

Наступного ранку прокидаюся за п'ять хвилин до будильника. І не тому, що виспалася, а через крики Сергія. Здається, голова сімейства шукає, чим можна похмелитися. Голова болить через постійний стрес і недосипання. Хочеться, щоб моя кімната була обгороджена колючою проволокою. Або ще краще - перебувала під напругою, щоб цей мудак не зміг сюди зайти. 

- Олько, купи мені пива! Голова розколюється! - кричить десь в коридорі, і я навіть не сумніваюся, що мама просто зараз помчить у магазин за пивом. 

Гримають вхідні двері, і все затихає на кілька секунд. Далі чую шаркання підошвами по лінолеуму в коридорі - і знову тиша. 

Розумію, що поспати більше не вийде, тому швидко збираюся і, прихопивши сумку, виходжу в коридор. Хочу випити хоча б кави, але коли проходжу на кухню, бачу неймовірну картину. Сірий в сімейних трусах і розтягнутій майці уплітає мій суп за обидві щоки. 

Мовчки проходжу всередину й вмикаю чайник. Повертаюся спиною до чоловіка й спостерігаю за тим, як з дна чайника здіймаються бульбашки. 

- Ти що, язика проковтнула? - питає Сірий, котрому, здається, поговорити ні з ким. 

- Вважай, що так, - бурчу й наливаю воду в чашку. 

Сірий підводиться на ноги, при цьому стілець з неприємним звуком совається плиткою, і наближається до мене. Запах поту та алкоголю навіть кава не перебиває. Дивлюся в його сірі очі, шалено неприємні мені, і намагаюся нічим не показувати, що мені страшно. Сергій ще жодного разу не чіплявся до мене, але його липкий погляд красномовніший будь-яких слів чи дій. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше