Розділ 6 "Захисник"

Мені все ще важко повірити у те, що Каміль з'явився тут абсолютно випадково. Тільки от зараз не про це варто думати, тому що я бачу, наскільки загострюється ситуація і, швидше за все, дійде до бійки. 

Поки один з хлопців тримає мене, інші підводяться з лавки, вже готові розпочати бійку. Я дуже не хочу, щоб Каміль постраждав, особливо через мене. Та бійка таки розпочинається, і мені залишається тільки розгублено кліпати очима, поки Каміль доволі вправно розбирається з нападниками. 

- Мудак! - гиркає той, що тримає мене, коли розуміє, що його друзі суттєво програють.

Здається, Каміль займався боротьбою, адже його рухи вправні та впевнені. Мій нападник злиться і, коли вирішує також втрутитися в бійку, сильно штовхає мене на асфальт. Не чекаючи такого, сильно б'юсь колінами й здираю долоні до крові. Та зараз власний стан хвилює мене найменше. Дуже боюсь за Каміля, адже він став на мій захист, хоча й не зобов'язаний це робити. 

На щастя, і останньому нападнику Каміль дає раду доволі швидко. Всі, хто хотіли побити його, тепер самі лежать на асфальті й стогнуть від болю. Сам Каміль також не залишився без наслідків бійки. З розбитої губи цівкою тече кров, а футболка розірвана на плечі. 

Він кілька секунд ще стоїть на місці, важко дихаючи, а коли бачить мене, швидко наближається і сідає навшпиньки поруч. 

- Як ти? Не постраждала? - розглядає мене так, наче реально хвилюється. А я просто не можу й слова сказати. Я не хотіла, щоб він постраждав. Не хотіла, щоб втручався. Не хотіла, щоб все сталося ось так… 

Вдається лише головою махнути. Коли Каміль підіймається і подає мені руку, хапаюся за неї без сумнівів. Опинившись на ногах, ще раз оглядаю побитих хлопців, й у горлі з'являється клубок. Здається, Каміль розуміє, що мені недобре, і, не відпускаючи мою руку, веде за собою до виходу з парку. 

Спочатку йду за ним мовчки, і єдине, що мене турбує, - це те, наскільки міцно його рука тримає мою. Вона у нього тепла і ніжна. А моя, напевно, холодна… і неприємна. 

Лише опинившись за воротами парку, до мене якось різко доходить, що я уявлення не маю, куди ми йдемо. Завмираю, наче вкопана, і хлопцеві доводиться робити те ж саме. 

- Що таке? - здивовано питає, і знову цей прямий погляд блакитних очей. 

- Мені в інший бік треба, - не розумію, чому поруч з ним не можу нормально думати й слова не в'яжуться докупи. 

- І куди це? - здіймає брови Каміль. - Хочеш повернутися до тих мудаків? 

- Ні, я збиралася… - здається, хлопцеві набридає слухати моє белькотіння. Він знову хапає мене за руку і тягне за собою до магазину, де я працюю. 

- Я втомився, Ліє. Хочу в душ і спати. Тому давай ти просто робитимеш те, що я кажу, - невдоволено випалює. 

- Ти можеш просто залишити мене тут і поїхати додому, - бурчу. Взагалі не розумію, чому він досі цього не зробив. 

- Щоб ти знову потрапила в неприємності? - фиркає хлопець і зупиняється біля величезного білого позашляховика. - Сідай в машину, Ліє. 

Я можу відмовитися. І буде правильно, якщо зроблю це, але… розумію, що Каміль має рацію. Мені нікуди йти, а з моїм везінням за першим поворотом чекатимуть чергові неприємності. Саме тому слухняно сідаю в салон, коли він відчиняє для мене двері. 

Каміль обходить автомобіль і сідає поруч зі мною. Заводить двигун і вмикає обігрів. Знову повертається збентеження, адже він зовсім поруч, і складається враження, що ароматом його парфумів просочений кожен клаптик цього салону. 

- Я втомився, Ліє. Хочу в душ і спати, - стримано, але серйозно заявляє Каміль, поклавши руки на кермо. При цьому він не зводить з мене прямого погляду, а я червонію і не знаю, чого він хоче і що нам робити далі. - Тому давай ти розкажеш мені все, як є, але без дурниць на кшталт: “У мене все чудово”. 

- Але у мене дійсно… - намагаюся переконати Каміля, але його наступні слова вводять мене в ступор. 

- Кіра все мені розповіла, тому брехати не раджу. І одразу додам. Не ображайся на неї. Вона реально хвилюється за тебе. А тепер розповідай все, як є. Тобі ніде залишитися? 

- Ти сам говорив, щоб я не діставала твою сестру. Чому зараз сам змінив гнів на милість? - я все ще не розумію, що в голові у цього хлопця. Він то допомагає, то проганяє. Хоча в нашому випадку якраз навпаки.

- Пробач, я погарячкував тоді, - я зовсім не знаю цього Каміля і не впевнена, чи варто йому вірити. Тільки от погляд хлопця здається мені щирим, а ще він врятував мене сьогодні, хоча не зобов'язаний цього робити. 

- Мені дійсно нікуди йти, - говорити про це шалено соромно, тому опускаю погляд на свої подряпані руки, але краще не стає. Ще й джинси порвала на колінах, коли падала, а це моя остання пара… - Додому я не повернусь, а грошей немає. 

- Давай так, - Каміль думає, а я не знаходжу в собі сили поглянути йому в очі, - я відвезу тебе до Кіри, і ми разом щось вигадаємо. Ти не проти? 

- Я не хочу виливати на неї свої проблеми, - підіймаю таки голову і дивлюся на хлопця. 

- Це через мої слова? - дивується. 

- Ні, - кажу твердо. Я і сама розумію, що не треба нав’язуватись. Кіра і так добряче мені допомогла. І ти також. Навіть постраждав через мене, - дивлюся на його розбиту губу, де запеклася кров, і почуваюся просто жалюгідно. - Я збиралася на вокзал. Можеш відвезти мене туди?